Білий попіл - Ілларіон Павлюк
— Ти сам зараз кажеш, що вони заслуговують на таку долю.
— Але не їхні діти! Не ті, хто ще може народитися й жити вільною людиною! А якщо я зараз поступлюся, то остаточно визнаю Аннине царювання на хуторі. Назавжди!
— Я просто боюся за тебе. За Хому! Я не хочу, щоб вас убили. Нас усіх…
Вона заплакала. Я не витримав і кинувся в хату. Підбіг до мами і заходився обіймати її та заспокоювати. Батько підійшов і пригорнув нас обох.
— Пригадуєш, як ти плакала під час епідемії та казала, що ми заразимось… І помремо, бо Анна не лікуватиме відступників… Та ніхто з нас тоді не захворів. І цього разу лихо нас омине. Нічого поганого не станеться. Повір мені.
Мені плеснули водою в лице.
Був ранок, і сонячні промені золотили невелику площу в центрі хутора. Я сидів у сотниковій колясці, а наді мною схилився камердинер Тесля. Його обличчя, яке й раніш ніхто б не назвав привітним, було тепер прикрашене багряним рубцем від удару гарапником і здавалося навіть не лицем, а кажанячою мордою.
— Готово! — кинув він комусь через плече і зіскочив з коляски.
Поруч стояв сотник. Трохи поодаль, верхи на сірому скакуні, спостерігала за всім Анна. Сотник печально поглянув на мене, наче хотів був щось сказати, але потім передумав і махнув кучерові. Коляска проїхала якихось кілька метрів, і її колеса загрюкали по мощеній каменем площі. Спинилися. На майдані зібралося вже доволі багато людей, які, щойно мене побачивши, дружно загомоніли, та перегодя всі притихли. Я озирнувся. Кілька чоловіків вистукували молотками в центрі площі: збивали якийсь поміст. На основу для шибениці це не було схоже: настил був занизький — заледве до середини моєї гомілки. Я помітив, що бруси, з яких його складали, були темні, старі.
Камердинер наздогнав коляску і став поруч, із пістолем напоготові. Потім привели Настю та мою маму… Точніше, їх притягнули. Руки їхні були зв’язані за спинами, вони пручалися й намагались вирватися, та їх усе одно волочили. Я підскочив, побачивши їх, але камердинер тут-таки грубо схопив мене за плече й всадовив на місце.
— Якщо втечеш, вони заступлять на твоє місце, — вкрадливо сказав він.
Маму з Настею прив’язали до воза, що стояв край площі: так, щоб вони бачили поміст. Мама відшукала мене поглядом. Уся її постава випромінювала силу та спокій — так вона намагалася мене підтримати. Настя плакала, опустивши лице.
Чоловіки з молотками завершили свою роботу і відійшли. Поміст був зовсім невеликий, на ньому заледве могло б уміститися четверо людей. На поверхні білою фарбою було виведене коло.
Один із чоловіків, які збивали поміст, вернувся зі стосом великих глиняних мисок і поставив по мисці в якісь спеціальні ніші з кожного боку настилу.
Привели четверо гарних жеребців-важковозів. У кожного на шиї — хомут з довгими ременями, наче їх щойно випрягли з голобель. Я розумів, що всі ці приготування не віщують нічого доброго, та що саме для мене готують — гадки не мав.
Один з жеребців, красень у яблуках, на вигляд був дуже молодий. Він нервувався і фиркав, а потім вирячив очі й став дибки. Господар узявся його заспокоювати.
— Гляди, щоб він тут усе не зіпсував! — гаркнув камердинер, і хазяїн коня запопадливо вишкірився.
— Не спортить, — ухильно відповів він і заходився гладити коня по морді. — Не спортить…
Якийсь чоловік махнув сотникові. Той кивнув і подав знак камердинерові, який недбало стягнув мене з коляски і щосили поволік до настилу, хоч потреби такої не було, бо я не впирався. Сотник похмуро ступав за нами.
Натовп ожив. Хтось зарепетував: «Убивця!».
Я побачив на помості дві пари шкіряних ременів, що стирчали між брусами: одна пара проти іншої. А біле коло, як з’ясувалося, було не намальоване, а вирізьблене на помості: воно слугувало жолобом. У кожному з чотирьох кутків помосту в білому колі були стоки, що вели прямісінько в глиняні миски. Я вже не мав жодного сумніву, що рідиною, яка потече цим жолобом, має бути моя власна кров. Спробував пручатися, та камердинер навіть не стишив ходи.
— Я її не вбивав! — закричав я. — Ви стратите невинуватого!
На площі запала цвинтарна тиша.
— Хіба ти — не Хома Брут? — прогримів сотник.
— Я — Хома Брут, але я — не вбивав!
Сотник підійшов до мене з похмурою посмішкою на лиці.
— Я до останнього чекав доказів. Навіть тоді, коли там, де ти з’являвся, земля встелялася трупами, — він сказав це тихо, але далі підвищив голос так, щоб чули всі. — Але на твоїй шиї — не просто доказ! На твоїй шиї — визнання вини!
Різким рухом він розірвав на мені сорочку, оголивши шию і плечі. Камердинер рвучко задер мені підборіддя, щоб усі могли роздивитися червону смугу на горлі.
— Хомо, хто намагався тебе повісити? — голосно запитав сотник.
— Я сам… — пригнічено відповів.
— Голосніше! — гаркнув він.
— Я сам! — вигукнув я, і натовп заклекотів. — Але я не вбивав!
— Учора Хома Брут згадав, хто він є насправді! — звернувся сотник до людей. — І намагався накласти на себе руки! Хіба невинний таке чинитиме?
Натовп обурено зашумів. Сотник повернувся до мене й говорив далі, не стишуючи голосу.
— Чи, може, так чинить той, хто боїться заслуженої кари?
І розлючений сотник зірвав з моїх грудей емальований хрестик.
Важковози на площі перелякано шарпнулися, й господарі кинулися їх заспокоювати. Камердинер потягнув мене на поміст і кинув на нього горілиць, притиснувши коліном до дощок.
Поміст був закороткий: ноги вміщалися лише по коліно. Підбігли ще якісь люди й спритно затягнули на мені ремені — на грудях і на поясі, — надійно пристебнувши до брусів. Так туго, що я насилу дихав.
І тут я збагнув призначення важковозів.
До довгих ременів, закріплених на кожному з коней, міцно прив’язали мої руки та ноги, розставивши жеребців біля кутів платформи. Господарі коней розмотали довгі батоги-арапники.
— Люди! — закричав я в останній відчайдушній спробі напоумити натовп. — Що вирізано на цьому помості?! Нащо в нім чаші для крові?! Це не страта, а жертвопринесення поганському демонові! Але ж ви — християни!
— Ти розбудив його! — почув я голос Анни.
Вона виїхала на площу на своєму сірому жеребці, і голос її, здається, лунав іще гучніше, ніж сотників.
— І ти — його заспокоїш! — прокричала вона, і натовп піднесено завив.
Сотник одійшов і став у першому колі глядачів. Господарі важковозів, не застосовуючи поки що батогів, розвели коней так, щоб повіддя натягнулося, випрямивши мені руки та ноги. Я відчув перший біль у плечах та міжніжжі.
На площі знову запала тиша.
І ось тоді мені стало страшно. Напевно, до цієї миті я просто не вірив у те, що коїться. Аж раптом збагнув, що зараз мене почнуть убивати. І не просто вбивати, а розривати на частини… Я намагався опанувати себе, та страх позбавив мене волі. Серце калатало в божевільнім ритмі. Відчай буквально затопив мене зсередини. Захотілося плакати. А потім я згадав, що зараз на площі моя мати і все це відбувається в неї на очах… Ця думка добила мене,
