Вушко голки - Кен Фоллетт
Загалом, красива пара. Але відчувалось, що між ними щось не так. Не те щоб Фабер знався на шлюбі, але багаторічний досвід пошуку інформації навчив його читати мову тіла та розуміти, коли хтось боїться, приховує щось, бреше або ж, навпаки, почувається упевнено. Люсі та Девід ледь дивилися одне на одного і ніколи не торкалися. З Фабером вони обоє спілкувалися більше, ніж між собою. Вони нагадувати індиків, які ніколи не наближаються одне до одного, намагаючись залишити якомога більше простору навколо себе. Напруга між ними відчувалася така, наче вони були як Сталін та Черчилль: їх примусили бути разом, щоб здолати третього ворога. Яка ж страшна трагедія може стояти за такою ненавистю? Атмосфера в їхньому милому будиночку, незважаючи на безліч килимків, яскраві кольори, акварелі та камін, більше нагадувала емоційний автоклав. Жити так на самоті з дитиною та старим, мати такі стосунками... Фабер колись у Лондоні бачив п'єсу якогось американського автора зі схожим сюжетом. Авторства Теннессі, здається.
Девід проковтнув залишки бренді й мовив:
— Вибачте, я вже піду спати. Щось спина знову стріляє.
— О, пробачте, я вас затримав, — підвівся Фабер.
— Та ні, ви ж спали увесь день. Звісно, вам не хочеться знову лягати. Крім того, Люсі, мабуть, цікаво з вами потеревенити. Я б і сам залишився, якби не спина. Вона ж мала б ділити навантаження з ногами, але тепер ні.
— Може, випий дві пігулки сьогодні, — Люсі взяла з полички баночку й дістала для нього таблетки. Девід ковтнув їх, наче цукерки.
— Тоді на добраніч, — чоловік виїхав з кімнати.
— На добраніч, Девіде.
— На добраніч, містере Роуз.
За мить Фабер почув, як Девід підтягується сходами. Цікаво, як саме він рухається?
Люсі почала говорити — наче для того, щоб гість не чув шуму зі сходів.
— Містере Бейкере, звідки ви?
— Будь ласка, називайте мене Генрі. Я з Лондона.
— Я вже давно не була у Лондоні. Від старого міста, мабуть, нічого не залишилося.
— Місто змінилося, звичайно ж, але не так сильно, як вам здається. Коли ви були там востаннє?
— У сороковому, — Люсі долила собі бренді. — З тих пір, як ми сюди переїхали, я тільки один раз виїжджала з острова. Коли народжувала дитину. Але зараз однаково важкувато подорожувати, еге ж?
— А чому ви сюди переїхали?
— Ну, — Люсі сьорбнула зі склянки та втопила погляд у вогонь.
— Мабуть, мені не варто питати...
— Нічого. У день нашого весілля сталася аварія. Девід втратив ноги. Він мав стати військовим пілотом, але... Ми тоді захотіли втекти кудись. Можливо, це було неправильним рішення, але тоді здавалося, що це єдиний вихід.
— Ну, це пояснює його бажання сховатися у мушлю.
— А ви спостережливий, — жінка кинула на нього гострий погляд.
— Та це відразу впадає в око, — спокійно пояснив Фабер. — Ви не заслуговуєте на таке нещасливе життя.
— Надто багато ви бачите, — Люсі закліпала очима.
— Тут нічого і дивитися. Нащо ж докладати стільки зусиль, якщо не виходить?
— Навіть не знаю, що тут сказати. Хочете почути якесь кліше? Весільні обітниці, дитина, війна. Може, є й інша відповідь, але мені бракує слів.
— Почуття провини, — підказав Фабер. — Але ви ж, мабуть, думали про те, щоб піти від нього?
Вона шоковано похитала головою:
— Та звідки ви все це знаєте?
— За чотири роки на самоті ви втратили вміння приховувати власні почуття. Крім того, збоку завжди краще видно.
— А ви були одружені?
— Ні. Саме про це я й кажу.
— А чого ж ні? Вам би треба було.
Прийшла черга Фабера розглядати вогонь. Дійсно, чого ж він не одружився? На поверхні було виправдання — робота. Але цього їй розповідати не можна. І це не пояснення, якщо чесно.
— Я не дозволяв собі нікого достатньо сильно кохати, — раптом відповів шпигун.
Він не встиг обдумати відповідь і тепер гадав, чи це правда. Люсі якось вдалося пробити його захист — і саме тоді, коли він вважав, що сам розбив її вщент.
Якийсь час панувала тиша. Вогонь згасав, і краплі дощу, що падали крізь димохід, шипіли на вугіллі. Шторм не втратив у силі. Фабер згадав останню свою жінку. Гертруда. Це було сім років тому, але пам'ять швидко намалювала її образ у вогні: типове для німецьких жінок кругле обличчя, світле волосся, зелені очі, красиві груди, трохи завеликі стегна, хворі стопи. З такими коханками легко знайомитися десь у поїзді: вони нестримні та несамовито люблять секс... Вона улещувала його, захоплювалася його розумом (так вона казала) та тілом (про це й говорити не треба було). Гертруда заробляла на життя тим, що писала популярні пісеньки — він слухав тексти в її крихітній берлінській квартирці на першому поверсі. Не надто прибуткова була робота. Фабер згадав її оголене тіло в неохайній спальні та всі ті дивні речі, що вони робили. Гертруда просила завдавати їй болю, пестити самого себе чи то лежати абсолютно нерухомо, поки вона сама займалася з ним коханням...
Фабер труснув головою, проганяючи ті спогади. Він уже давно не згадував нічого такого. Думки про це позбавляли спокою. Агент підвів очі на Люсі.
— А ви добряче замислилися, — усміхнулася вона.
— Та щось спогади зовсім захопили... Усі ці розмови про кохання.
— Пробачте, не варто було мені вас турбувати.
— Ви і не турбуєте.
— Сподіваюсь, що спогади були приємні.
— Дуже приємні. А ваші? Ви теж кудись поринули.
— Я думала про майбутнє, а не про минуле, — знову усміхнулася Люсі.
— І про що ж саме ви думали?
Вона хотіла відповісти, а потім передумала. Потім ще раз. В очах з'явилася якась напруга.
— Думаю, ви хочете знайти іншого чоловіка, — почав Фабер. Навіщо взагалі він це робить? — Він буде слабший, ніж Девід, і не такий вродливий. Але, може, саме за цю слабкість ви його й покохаєте. Він буде розумний, але не дуже заможний. Співчутливий, але не сентиментальний. Люблячий, дбайливий...
Склянка в руках Люсі тріснула, і шматочки
