Вушко голки - Кен Фоллетт

Дві ліверпульські газети швидко дізналися про вбивство в поїзді й почали цікавитися, чи не стосується воно лондонського вбивці, — обидві надіслали запит до місцевої поліції, отримали дзвінок від головного констебля і не надрукували жодної статті.

За підозрою в цих злочинах заарештували сто п'ятдесят сім високих чоловіків із темним волоссям. Усі з них, крім двадцяти дев'яти, змогли довести, що не скоювали вбивства. З рештою двадцятьма дев'ятьма говорили представники з МІ-5. Двадцять сім із них завдяки батькам, рідним і сусідам змогли довести, що народилися в Британії та в двадцятих роках жили тут — Фабер тоді був у Німеччині. Двох інших привезли у Лондон на допит до Ґодлімана. Обидва були неодружені, самотні, не мали живих родичів та часто переїжджали.

Перший чоловік був добре одягнений та упевнений у собі. Він безуспішно намагався переконати всіх, що живе в постійній мандрівці та час від часу наймається на якусь сезонну роботу. Ґодліман пояснив йому, що вони шукають німецького шпигуна і що МІ-5, на відміну від поліції, легко зможе посадити будь-кого у в'язницю до закінчення війни без зайвих питань. Окремо Ґодліман підкреслив, що не займається пошуком звичайних злочинців і що будь-яка інформація, яку він надасть військовому міністерстві, залишиться конфіденційною і не буде передана іншим органам. Почувши це, чоловік негайно зізнався, що він аферист, і дав адреси дев'ятнадцяти літніх жінок, у яких він за останні три тижні виманив коштовності. Ґодліман зі спокійною душею передав його поліції — навіщо тримати слово, дане професійному брехунові?

Останній підозрюваний теж швидко розколовся. Справа була в тому, що він зовсім не самотній — у нього є дружина в Брайтоні. А ще в Соліхаллі, Бірмінгемі, Кочестері, Ньюбері та Ексетері. Усі п'ять жінок того ж дня надали сертифікати про одруження. Цього теж відправили до в'язниці, і згодом на нього чекав суд.

Увесь цей час Ґодліман ночував у себе в кабінеті. Пошук тривав.

*

Бристоль, залізнична станція Темпл Мідс.

— Доброго ранку, міс. Чи не могли б ви проглянути ці знімки, будь ласка?

— Дівчата! Тут бобі[43] — він хоче показати нам свої фотографії!

— Нумо, міс, я ж серйозно. Просто скажіть: бачили ви його чи ні?

— Ой, який красунчик! Якби я тільки його бачила!

— Ви б так не казали, якби знали, що він накоїв. Будь ласка, покличте інших теж подивитися.

— Ніколи не бачила.

— Я теж ні.

— І я.

— Ні, не бачила, ні.

— Коли упіймаєте його, спитайте, чи не хоче він познайомитися з гарненькою дівчиною з Бристоля, добре?

— Дівчата, ну ви просто... Якщо вам дали штани і ви працюєте носильниками — це не означає, що треба поводитися, як мужики.

Вуліч, пором.

— Паскудний сьогодні день, еге ж?

— Доброго ранку, капітане. У морі, мабуть, ще гірше.

— Чим можу бути вам корисний? Ви ж не переправлятися через річку сюди прийшли?

— Я б хотів, щоб ви поглянули на це фото, капітане.

— Зачекайте-но, я візьму окуляри. Ні-ні, не хвилюйтеся, для навігації мого зору вистачає. А ось для того, щоб розгледіти щось зблизька, мені потрібні окуляри. Так-так...

— Як думаєте, бачили його колись?

— Пробачте, констеблю, ніколи.

— Ну, якщо побачите, то повідомте, будь ласка.

— Звичайно.

— Гарного вам плавання.

Лондон, Лік-стрит, 35, район Е1.

— Сержанте Райлі! Рада вас бачити!

— Пробач, Мейбл, що я так зненацька. Хто у вас тут зараз живе?

— Поважні люди, сержанте. Ви ж мене знаєте.

— Добре-добре. Але я ось чому прийшов: один із ваших поважних гостей випадково не переховується від армії?

— І давно ти займаєшся пошуками тих, хто ухиляється від служби?

— Ні-ні, я цим не займаюся. Я шукаю злочинця, але тобі він міг сказати, що ухиляється від армії.

— Слухай, Джеку. Якщо я скажу, що тут немає нікого, кого б я не знала, як саму себе, ти припиниш мені набридати?

— Чого б це я тобі вірив на слово?

— Згадай 1936 рік.

— Ти тоді була красивішою.

— Ти теж не молодшаєш.

— Ну гаразд. Але поглянь на фото. Якщо цей чоловік тут з'явиться, відразу повідомляй мені, добре?

— Обіцяю.

— Тільки відразу, чуєш?

— Добре-добре.

— Мейбл... Він зарізав жінку твого віку. Просто, щоб ти знала.

— Дякую.

— Ну, бувай.

— Бережи себе, Джекі.

Кафе «У Білла», шосе А-30, поблизу Багшота.

— Білле, чаю, будь ласка. Дві ложечки цукру.

— Доброго ранку, констеблю Пірсоне. Паскудна погода, еге ж?

— А що там таке на тарілці, Білле? Камінці з Портсмута, чи що?

— Булочки з маслом, як ви бачите.

— А, ну якщо так, то давай дві. Так, хлопці! Якщо хтось хоче, щоб його вантажівку перетрусили з низу до верху, нехай зараз виходить із зали! Так, добре. А тепер, будь ласка, подивіться на ось цю фотографію.

— А навіщо ви його шукаєте, констеблю? Невже їхав на велосипеді без фари?

— Гаррі, передавай фотографію по колу. Я хочу, щоб усі подивилися. Хлопці, ніхто його випадково не підвозив?

— Я — ні.

— Ні, я теж ні.

— Пробачте, констеблю...

— Ніколи його не бачив.

— Дякую, хлопці. Ну, якщо раптом побачите його, повідомляйте. Бувайте!

— Пробачте, констеблю.

— Так, Білле?

— Ви не розплатилися за булочки.

— Вважайте, що я конфіскував їх як речові докази.

Заправна станція Сметвіка, Карлайл.

— Доброго ранку, місіс. Можна вас на хвилиночку?

— Так-так, офіцере. Зараз тільки відпущу цього джентльмена. Сер, дванадцять фунтів шість пенсів. Дякую, до побачення.

— Як ідуть справи?

— Кепсько, як завжди. Чим можу допомогти?

— А можна, ми на хвилинку зайдемо всередину?

— Так, заходьте. Слухаю.

— Гляньте, будь ласка, на ось це фото і скажіть, чи не купував цей чоловік у вас нещодавно пальне?

— О, ну зараз такі часи, що це буде неважко. Клієнтів уже не те, що раніше. Давайте... А ви знаєте, він таки був у мене!

— Коли?

— Позавчора, вранці.

— Ви впевнені?

— Ну, він зараз старший, ніж на цьому фото, але так, я впевнена. Це він.

— На якій машині він приїхав?

— На сірій. Я не надто добре розбираюсь у марках. Узагалі-то це заправка