Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

– Ні-ні-ні. Ні! Ви не розумієте…

Автобус зупинився підібрати ще одного пасажира, шум двигуна стих, і Ніколас, нарешті, зміг як слід розчути голос тієї, що дзвонила. Серце пропустило удар, залишки сонливості, як рукою зняло, Ніколас від хвилювання підвівся над сидінням і знову опустився назад.

– Тепер зрозумів, – видихнув він в трубку. – Ганна, це ти? Викрадачі поруч?

– Так, мені потрібна велика піца.

– Добре. А лікарі потрібні? Подзвонити лікарям?

– Ні, – сказала дівчина і знову додала:

– З пепероні.

Ніколас уткнувся лобом в долоню, благаючи всіх богів, щоб автобус їхав швидше.

– Приїжджай, якщо зможеш, – прошепотіла Ганна.

– А якщо не зможу? – Навіщось запитав Ніколас, хоча для нього все давно було очевидно. Звичайно зможе, звичайно приїде. Тому що любить, тому що не зможе без неї і ніколи не пробачить себе за бездіяльність.

– Тоді вважай, що дівчина просто помилилася номером, – на цих словах Ганна поклала трубку.

"Зроби все, що зможеш, а в іншому покладися на долю".

Втративши будь-яке терпіння через неквапливу їзду водія, Ніколас вискочив з автобуса. До Москви залишалося триста кілометрів, і добратися треба було чим швидше. Проте машини проїжджали повз, ніби не помічаючи його. Він безуспіху махав руками, виставляв руку з піднятим вгору великим пальцем і вже починав зневірятися. Нарешті, біля нього зупинився автомобіль. Ніби по іронії долі – мерседес-купе білого кольору. Правда, цього разу не старий і дешевий, а бізнес класу. Молода дівчина-водій привітно махнула йому рукою:

– А я вас впізнала. Ви вже кілька годин не виходите в ефір. Що я можу для вас зробити?

– Мені треба за годину дістатися до Москви, – схвильовано випалив Ніколас.

– Але це неможливо! – Здивовано ахнула дівчина.

– Можливо, пустіть мене за кермо.

– Ні, – похитала головою водій. – Даруйте, але машину мені купив мій хлопець і…

Ніколас зняв із зап'ястка золотий "Ролекс ":

– Ось, для вашого хлопця.

Дівчина взяла годинник, а потім, зітхнувши, перелізла на пасажирське сидіння.

Ніколас зберігав спокій, незважаючи на те, що зараз в середині нього бушував шторм. Він завів машину і почав її розганяти. Зараз йому треба було покласти стрілку спідометра, і тримати її в такому положенні, як можна довше. Дівчина ввімкнула у себе прямий ефір, щоб показати своїм підписникам несподіваного водія-пасажира.

Ніколас кинув на неї швидкий погляд.

– Де ви гальмуєте, там я на газ натискаю, – посміхнувся чоловік.

– Одного разу це вас згубить, – дівчина похитала головою.

Не пройшло і години, а вони вже в'їхали в Москву. Не звертаючи уваги на гнівні гудки, Ніколас мчав на червоний, виїжджаючи на зустрічну.

– Так теж не можна! Господи, ви нас вб'єте, – дівчина схопилися за серце.

– Послухайте, зазвичай я так не роблю, але зараз червоний наш, зелений – загальний.

Зупинившись біля Великого театра, Ніколас вискочив з машини. Дівчина встигла крикнути йому:

– Ви допомагаєте іншим, але хто допоможе вам?

Ніколас лише знизав плечима. І ніби у відповідь на слова дівчини, помітив біля театра кілька чоловік. Це була його Банда". Один з них протягнув Ніколасу новенький айфон:

– Чув, ваш розбився.

До коробки була прикріплена записка: "Справжні брати без запрошення приходять не лише на свято, але і на допомогу". Швидко переставив картку в новий телефон, Ніколас ввійшов до театру, де тут же зірвався на біг, на ходу звіряючись з вказівниками, що вели до малої сцени.

Він вірвався до приміщення, і різко зупинився, оскільки там панувала абсолютна темрява. В цей момент його з силою вдарили по потилиці, ноги підкосилися, Ніколас рухнув на підлогу. Очі злипалися, як би він не намагався тримати їх відкритими. Свідомість спливала. І ніби крізь, закладені ватою вуха, він чув голоси. Акторів? Потім почувся чіткий звук, наче всі вставали з крісел – разом, практично синхронно. Застукали підбори. Ніколас нарешті прийшов до тями.

Він опритомнів у порожньому залі, ніби чужа присутність йому лише здалася. Здавалося всі ті люди не просто пішли, а зникли, розчинилися в повітрі. Цього разу горіло світло, освітлюючи сцену і перший ряд. Він голосно кашлянув, звук віддався луною, після якої знову настала дзвінка тиша. Чому ніхто не привів його до тями? Де ж всі люди? Охорона? Невже так просто залишили непритомну людину і пішли? Звівшись на ноги, Ніколас, трохи похитуючись і потираючи ниючу потилицю, рушив до єдиного виходу.

– Біс! – Вилаявся він, посмикавши ручку. Двері виявилися замкнутими. – Може за кулісами є вихід?

Ніколас обернувся і в жаху завмер на місці. В центрі сцени хтось стояв. Стояв нерухомо, з опущеною головою, втупившись у підлогу. Статура явно була чоловічою, але найголовніше, на незнайомцеві був сірий костюм, а його зовнішність була швидше схожа на маску "рептилоїда". Ніколаса перекрутило. Лише мить тому на сцені нікого не було, він почув би кроки через акустику, не могла людина так швидко виявитися на тому місці. Людина не могла, а ось істота?

Придивившись, Ніколас побачив, що костюм на незнайомцеві роздертий, а видими частини шкіри бліді, як у живого мерця. Треба було якось відвернути його увагу, спробувати сховатися або втекти чимдалі. Залишалося тільки сподіватися, що за кулісами є запасний вихід із залу. Намацавши в кишені пару монет, Ніколас повільно, намагаючись ступати, якомога тихіше, рушив через останні ряди до правого краю залу.

Весь цей час, не зводячи погляду зі сцени, він йшов до середини, сів навпочіпки і зібрався, вже було кинути монети, щоб відвернути "рептилоїда", як помітив силует, що стояв біля виходу. Ще один! "Чорт, звідки він там взявся"? – промайнуло в голові. По шкірі пробігли мурашки жаху і паніки. Він шпурнув фунтовую монету, та попала прямо у дерев'яний підлокітник сидіння, тому пролунав гучний металевий звук. Оба "рептилоїда" підняли голови і, кілька секунд постоявши на місці, повільним кроком пішли до джерела шуму.

Скориставшись моментом, Ніколас слизнув уздовж стіни до куліси, що закривала правий край сцени. Але звідти до нього назустріч вийшов ще один, перегородивши шлях до порятунку. Судорожно озирнувшись на всі боки, Ніколас помітив, що інші два стояли на тому місці, куди він кинув монету і пильно дивилися на нього своїми жахливими очима, з вузькими витягнутими зіницями. Вони стояли, немов статуї, без єдиного руху. Спостерігаючи за двома ліворуч від себе, Ніколас бічним зором стежив і за тим, що стояв у сцени.

Вибору все одно не залишалося, "рептилоїди" могли накинутися на нього у будь-який момент, тому Ніколас побіг першим до виходу. Перемахуючи через сидіння, ящери кинулися за ним, третій не відставав. Добігши