Пригода опівночі. Однієї дощової осені - Андрій Гуляшки

Зачинені двері і спущені язички на секретних замках створять ілюзію, що, крім господаря, в дім ніхто не заходив і звідти ніхто не виходив. А в разі несподіваної зустрічі у вестибюлі можна легко знайти досить правдоподібне пояснення, що вселятиме довір'я. З квартири підполковника у вестибюль виходили двері, розташовані лише за два кроки від кімнати Віолети. Раніше, коли будинок займав один хазяїн, ці двері з'єднували їдальню і вітальню нижнього поверху з спальнями верхнього. «Щоб не помітила мене ця злючка Йордана, вибираюсь звідси», — скаже Асен і підморгне, як звичайно підморгують чоловіки, опинившись у такому становищі. Навряд чи стали б займатись розслідуванням цієї події. Отже, спуститись по сходах зручніше. Не могла така догадлива і хитра людина, як режисер, не подумати про це.

А дощ усе не вщухав.

Абакум глянув на годинник. Уже минуло десять хвилин.

Хтось ішов по тротуару, то прискорюючи, то сповільнюючи ходу. Шум кроків то посилювався, то затихав. «П'яний», — подумав Абакум. Потім, хтозна-чому, згадав Віолету. І знов у його голові промайнуло надокучливе порівняння дівчини з Іриною. Абакумові здавалося, що Віолета схожа на сімнадцятилітню Ірину з тієї фотографії, зробленої на палубі дунайського пароплава.

П'яний пройшов мимо. Коли б не шум дощу, можна було б подумати, що весь світ перетворився в безкраю похмуру мертву пустелю.

Добре, що на руці в Абакума був годинник з світним циферблатом. Хоч він і звик до такого чекання, хвилини в цій гнітючій обстановці здалися йому нестерпно довгими.

Насправді ж минуло лише дванадцять хвилин, коли до його слуху донеслось різке, схоже на постріл, металеве клацання секретного замка. Абакум не бачив, але відчував, що режисер стоїть на кам'яних сходах, вслухаючись у темряву і оглядаючись. Потім Асен спустився з ґанку і попрямував до хвіртки. Дійшовши до неї, він, як видно, зупинився. І в ту ж секунду Абакума охопило дивне почуття, наче хтось узяв його на мушку, вп'явшись пронизливим поглядом в обличчя. Це почуття здалося йому дивним, бо при такій непроглядній, густій, насиченій вологою темряві не могло бути і мови про зовнішні подразники.

Тяжкі секунди. Абакум не міг відступити ні на крок, боячись, щоб його не почув Асен, який стояв біля хвіртки. Щоки його запалали, перед очима замигтіли червоні й зелені вогники. Вперше в житті Абакум відчув себе безпорадним, наче йому зв'язали руки і ноги. Та ось од хвіртки долинув тихий стриманий чоловічий сміх. Це сміявся Асен.

Абакумові здалося, що безліч тонких голок вп'ялися йому в плечі. Він інстинктивно засунув руку в таємну кишеню плаща. Але, на жаль, уже місяць, як там, крім коробки сірників, нічого не було.

У ту ж мить хвіртка рипнула, і по тротуару пролунали швидкі гучні кроки, наче хтось тікав, і раптом затихли десь біля соснового лісу.

Абакум потер лоб і глибоко зітхнув. Відчуття, що його взяли на приціл і хтось стоїть зовсім близько, пильно дивлячись йому в обличчя, зникло в ту мить, коли рипнула хвіртка і він засунув руку в таємну кишеню плаща.

Тепер Абакум спокійно відпочивав, задоволено підставивши обличчя під дощ. Водяні струмочки, стікаючи за комір сорочки, мочили йому груди, а він усе стояв, піднявши голову до невидимого неба. «Мов нещасливо закоханий хлопчисько», — подумав Абакум і нахмурився. Він був збуджений і злий на самого себе.

Потім піднявся на ґанок, відчинив двері і запалив світло. На кольоровій мозаїці сходів не було ні сліду.

«Чи килим увібрав у себе воду з його підошов, чи, може, Асен спустився вниз роззувшись», — роздумував Абакум, схилившись над східцями.

Увійшовши в кабінет, Захов оглянув усе — жодна річ не була зсунута з свого місця. Тільки балконні двері, які він залишив навмисно відчиненими, тепер були зачинені. Це зробив непроханий гість. Отже, зачинені двері явно і незаперечно свідчили, що тут побувала стороння людина. Але навіщо їй потрібно було видавати себе таким чином? Що це — випадковість, груба помилка чи добре обміркована, на щось розрахована дія?

Абакум посміхнувся. Які б не були задуми в цієї людини і до яких би наслідків вони не привели, боротьба з таким ворогом цікава, навіть дає задоволення.

Уже у веселому настрої, Абакум узяв з стола кілька аркушів промокального паперу і, нахилившись над килимом, перевірив, чи є на ньому мокрі плями. І килим, і навіть підлога біля дверей були сухі — хитрун, перед тим як увійти, роззувся.

До обох секретних замків на скриньці з перламутровою інкрустацією на кришці, здавалось, ніхто не доторкався. Абакум вийняв із скриньки коробочку з алюмінієвим порошком, узяв щіточку і почав досліджувати гладенькі поверхні тих предметів, до яких, на його думку, торкалась рука Асена, — замків, кришки скриньки, дверних ручок, спинок стільців і крісла. Але порошок ніде не виявив слідів рук. «Без сумніву, він працював у рукавичках», — зітхнув Абакум.

Так само уважно Захов оглянув і спальню. Потім надів халат і знову підкинув дров у камін. Коли вони розгорілись, сів у крісло, набив люльку, закурив.

Тепер було цілком ясно, що «гра» зовсім не така невинна і що все це не просто спортивне змагання з кмітливості і спритності. Той, хто грає тільки заради втіхи, заради самої гри, навряд чи прокрадатиметься в чужу квартиру, а якщо все-таки і зробить це, то не буде так старанно, з професіональним вмінням досвідченого шпигуна чи афериста приховувати свої сліди. Отже, його партнер у цій «грі» живе подвійним життям. Гра неодмінно триватиме далі.

Наступного дня Захов прокинувся рано — не було й восьмої години. І хоч спав він мало, бо ліг на світанку, почував себе бадьорим і повним сил. Такий настрій охоплював Абакума завжди, коли він мав розв'язати якусь складну задачу.

Випивши чашку кофе, Абакум викликав таксі і через чверть години зійшов у центрі міста. Коли він прощався з полковником Вановим, вони домовились: якщо в Абакума виникне невідкладна потреба зв'язатися з органами Державної безпеки, він звернеться до одного з кур'єрів Центрального універмагу. Надіславши через хлопця шифровану записку в Управління, Абакум попрямував у майстерню і поринув у роботу.

Тепер на нього не впливали вікна.