Сицилієць - Маріо Пьюзо

Князь намагався не виказувати свого страху. Він кивнув і поважно сказав:

— Можна мені взяти ліки та деякий одяг?

— Ми відправимо по них людину, — відповів Терранова. — Нині ж маємо поспішати. Скоро приїдуть карабінери, а їх на нашу вечірку не запрошено. Тепер, будь ласка, ходіть на сходи, я — за вами. І не намагайтеся бігти: наші люди всюди, а кулі не зможе випередити навіть князь.

Біля воріт у дальній стіні чекали «Альфа Ромео» та джип. Князя Оллорто запхали в «Альфа Ромео» разом із Террановою, інші застрибнули в джип, і два автомобілі помчали дорогою в гори. За півгодини від Палермо, близько до Монтелепре, вони зупинились і всі вийшли. Край дороги стояло святилище зі статуєю Пресвятої Діви, Терранова став на коліна перед ним і перехрестився. Бувши людиною релігійною, князь стримав бажання зробити те саме, бо боявся, що це може видатися ознакою його слабкості або проханням до цих людей не чіпати його. П’ятеро чоловіків розсипалися навкруги широкою зіркою, тримаючи князя в центрі, тоді почали підійматися крутим схилом, аж поки не дійшли до вузької стежини, що вела в дикі Каммаратські гори.

Іти довелося кілька годин, князь часто мусив просити про перепочинок, і ті, хто його супроводжував, люб’язно на це погоджувалися. Тоді, сівши за величезною гранітною брилою, вони повечеряли: були буханець грубого хліба, великий шмат сиру й пляшка вина. Терранова розділив наїдки порівну між усіма разом із князем і вибачився:

— Перепрошую, наразі не можу запропонувати нічого кращого. Коли дійдемо до табору, Ґільяно пригостить вас гарячим — можливо, тушкованим кроликом. Наш кухар працював у ресторанах Палермо.

Князь ввічливо подякував йому й з апетитом з’їв свою порцію — насправді з кращим апетитом, ніж на бучних обідах, до яких він звик. Через фізичні навантаження він зголоднів як вовк — такого голоду вже багато років не відчував. Діставши з кишені пачку англійських сигарет, він запропонував їх бандитам. Терранова з іншими вдячно взяли по одній і жадібно скурили. Князь завважив, що решту пачки в нього не забрали, тож осмілів достатньо, щоб сказати:

— Мені потрібні ліки. Я діабетик, мушу щодня вживати інсулін.

Тривога Терранови його здивувала.

— Чому ви раніше не сказали? — спохопився він. — Хвилинку можна було й зачекати. Та в будь-якому разі не переживайте. Ґільяно відправить по них, матимете свої ліки зранку. Я вам обіцяю.

— Дякую, — відповів князь.

Худе, як у гончака, тіло Терранови, здавалося, аж припадало до землі від поштивості та уваги. Тхоряче обличчя було завжди всміхнене й уважне. Але він був схожий на бритву: міг бути корисним, але міг і перетворитися на дещо смертельне.

Вони рушили далі з Террановою на чолі строю зіркою. Він часто відставав потеревенити з князем і запевняв його, що ніякої шкоди не станеться.

Процесія все піднімалася, і нарешті вони дійшли до плато на вершині гори. Там були розпалені три вогнища, біля краю скелі стояли столики для пікніка разом із бамбуковими стільцями. За одним із них із книжкою та американською армійською лампою сидів Ґільяно. У нього в ногах лежав мішок, повний інших книжок. На мішку густо сиділи гекони, і гірське повітря було повне рівного й голосного гудіння, у якому князь впізнав дзижчання міріадів комах. Схоже, цей гамір зовсім не тривожив Ґільяно.

Турі встав з-за столу й ввічливо привітався з князем. Поводився він зовсім не так, як із полоненим, але на обличчі в нього була загадкова усмішка: Ґільяно думав про те, до чого він дійшов. За два роки до того він був бідним селянином, тепер від його милості залежав чоловік із найблакитнішою кров’ю й найтовстішим гаманцем на всій Сицилії.

— Ви поїли? — спитав він. — Вам потрібно що-небудь, щоб ваше перебування тут було приємнішим? Доведеться провести з нами певний час.

Князь визнав, що зголоднів, і пояснив, що йому потрібні інсулін та інші ліки. Ґільяно гукнув комусь понад скелею, і скоро до них піднявся хтось із його людей із казанком гарячого рагу. Також Турі сказав князеві ретельно розписати, які саме ліки йому потрібні.

— Маємо друга-фармацевта в Монреале, він відчинить для нас свою аптеку в будь-який час, — пояснив Ґільяно. — Завтра до полудня ліки будуть у вас.

Коли князь доїв, Ґільяно провів його вгору схилом у маленьку печеру з ліжком із соломи й матрацом на ньому. Двоє бандитів ішли за ним із ковдрами, і князь із подивом побачив, що в них є навіть білі простирадла й велика грудкувата подушка. Ґільяно помітив його подив.

— Ви почесний гість, і я зроблю все, щоб вам сподобалася ваша невеличка відпустка. Якщо хтось із моїх людей поставиться до вас із неповагою, прошу відразу мене повідомити. Вони дістали суворі вказівки поводитися з вами згідно з вашим статусом і репутацією патріота Сицилії. Виспіться добре, завтра вам знадобляться сили, бо на нас чекатиме тривалий перехід. Листа щодо викупу вже доставлено, і карабінери кинуть усі сили на розшуки, тож мусимо забратися подалі звідси.

Князь подякував йому за гостинність і спитав, який він призначив викуп.

Ґільяно зареготав. Князя зачарував цей юнацький сміх, хлопчача краса його обличчя. Але коли він відповів, зачарування зникло.

— Ваш уряд призначив за мою голову ціну — десять мільйонів лір. Я образив би вашу світлість, якби викуп не був удесятеро більший.

Ошелешений князь іронічно мовив:

— Сподіваюся, моя родина цінує мене так же високо, як і ви.

— Ми відкриті до переговорів, — сказав Ґільяно.

Коли він пішов, двоє бандитів постелили постіль, а тоді сіли біля виходу з