Заборонена кімната - Фред Унгер
Перед моїми очима танцює ліхтарик, та винний у цьому вже грог. А в голові, незважаючи на льодяний компрес, гуде, мов у вулику.
— Насамперед піду спати, — кажу меланхолійно. — Завтра ж… Здається, я злопам'ятний. Навіть дуже злопам'ятний.
— Ти божевільний! — волає Франк. — Кинь це до біса! Однаково нічого не зробиш. Особливо твоїми методами.
— Хіба, — мимрю я, — всі люди розсудливі?
Франк хитає головою і забирає в мене склянку з грогом.
10
Наступного ранку, заліплений пластиром, із хворою головою, прощаюся з Франком. Ноги в мене ще тремтять, у грудях коле при кожному подиху. Костюм врятувати не вдалося жодним з наявних хімічних засобів; доведеться змінити його вдома.
За якихось десять хвилин я сумно стою біля «Кристофера». Вони зігнали свою злість і на ньому: потрощили фари та шибки, порізали покришки, кузов побили камінням. Просто тобі готовий кандидат на автомобільне кладовище. Прощаюся з ним, погладивши розплющений радіатор, і плентаю до найближчої зупинки трамвая. На службу спізнююся аж на цілу годину.
Кріс торохкотить на машинці.
— Ну, — каже вона, і, здається, настрій в неї теж не кращий, — вже виспався? Шеф питав про тебе.
Понеділковий настрій. Непогано було б усю цю кляту контору висадити у повітря!
— Не дуже, — кажу, шпурляючи свої папки на стіл. — А коли буде кава?
Кріс друкує собі, ніби і не чула запитання. Хай їй грець!
Розгортаю верхню папку. Боммель проти Боммеля. Розподіл майна. «Відповідачка відмовляється віддати…» Гидота! Здається, при такому розподілі майно краще розігрувати в кості. Коли я був студентом, ми, молоді практиканти, спробували таке зробити. Що ж, то був, гадаю, єдиний випадок, коли сторони виявилися цілком задоволеними. На жаль, суддя пронюхав і вчинив добрячий галас.
Дзвінок.
— Тердонк, до шефа!
Обидва Фассбендери стоять біля письмового столу і розмовляють. Я зупиняюся у дверях — не хочу їм заважати: все ж таки я людина ввічлива.
— Ідіть-но сюди! — кидає через плече молодий. Старий дивиться на мене совиними очима, роздивляється мої пластирі. Потім гмукає і сідає у крісло, а син вмощується на краєчку столу. Мені раптом стає гірше, ніж було до цього.
— Скажіть, будь ласка, — починає молодий дружнім тоном, і вже це одне, коли б і не було тих зловісних приготувань, насторожує. — Що ви там наплели своєму дядькові, чому виставили нас справжніми розбійниками?
— Про що це ви? — Вдаю, ніби зовсім не розумію, про що йдеться, хоч, звичайно, збагнув відразу ж. Увага, червоне світло! Треба пильнувати!
— Гадаю, ви чудово розумієте, — каже син. — А от я вас не зовсім. Сподіваюсь, ви допоможете мені. Хіба я коли-небудь доручав вам вести справу Удена?
Мені не до смаку його кисло-солодкий тон. Не подобається й те, що мені вичитуватимуть навстоячки.
— Дозвольте? — кажу роздратовано, підтягую крісло та вмощуюся в ньому. Молодий кривить рота, старий дивиться крижаним поглядом, жоден м'яз не ворухнеться на скам'янілому обличчі. Не знаю чому, але це мені подобається.
— Отже? — наполягає Фассбендер-молодший.
— Минулого тижня ви доручили мені потурбуватися про панну Уден. Точніше, з'ясувати деякі дрібниці, що стали б у пригоді для вашого досьє. Так принаймні ви висловилися самі.
Старий бухикає, знімає окуляри, дихає на них, протирає і роздивляється на світло. Тим часом син підводиться, обходить стіл і сідає на своє місце.
— Проте позавчора я скасував свій наказ, — каже він. — І ми з вами про все домовилися. Так?
— Так. Але ж…
— Що саме?
Мені почулося клацання, відразу ж згадую про магнітофон у письмовому столі. Чи увімкнув він його? Відчуваю жар у потилиці. Чорт забирай, що за допит?
— Боявся, — обережно відказую, — що ви лишилися невдоволені мною. І мали рацію. Здається, мої відвідини контори фірми «Хуке і Шпетверт» спричинилися до дальших подій.
— Яких саме?
— Ну, викрадення Удена.
Син мекнув: це має означати сміх. Батечко все ще спокійно протирає скельця.
— Але, — раптом каже він, — ви розповіли своєму дядькові речі, що не відповідають дійсності. — Він промовляє тихо, але чітко, і в його голосі бринить та сама необхідна доза гіркоти, що надає розмові характер повної довіри.
— Бачите, ви виставили мого сина і мене перед паном Тердонком у дещо дивному світлі. Та цього можна не брати до уваги. — Вія робить штучну паузу і додає дещицю жалю. — Ви скривдили дядька, що дуже засмутило його. Гаразд, і про це ви домовитесь поміж собою. — Він знову надягає окуляри, дивиться на мене, і його голос стає крижаним. — Однак я не можу вибачити вам те, що ви хотіли спонукати вашого дядька заподіяти шкоду інтересам моїх клієнтів. Пан Тердонк був дуже вдячний мені за те, що я своєчасно поділився з ним своїми побоюваннями.
Старий підводиться.
— Ви мене розчарували, візьміть це до уваги. Вам доведеться докласти чимало зусиль, щоб повернути мою довіру.
І дріботить до дверей, махнувши рукою:
— Будь ласка, вибач мені, Вольфганге!
Чудово виконано! Він вправно впорався із завданням: все сформульовано логічно, чітко, стисло. Якби він так виступив у суді, то поклав би до кишені не одну тисячу марок. Лишається зачекати, скільки це коштуватиме мені. Син тим часом витяг зі столу пляшку портвейну і два келихи. Наливає, один підсовує мені.
— Мій батько, — каже, — дуже розсердився на вас. Він і приїхав сюди виключно заради вашої особи.
Спершу роздивляюся