Зодчий із пекла - Світлана Горбань

— Ви цитуєте великих точнісінько, як Валентин Леонідович.

— Це означає лише те, що Господь обдарував нас обох непоганою пам’яттю.

— Повернімось до одного відсотка, якого я не врахував.

Чернець трохи подумав.

— Як це краще пояснити? Ви цікавитесь не найголовнішим. Далеко не найголовнішим.

— Ви маєте на увазі пошук злочинців чи пошук доказів?

— Ні. Ви — професіонал і займаєтесь своєю справою. Але наше життя, воно не є нормальним з погляду… неупередженої людини. Ось дівчина, — він кивнув у бік вікна, на фоні якого стояла Христина у піджаку слідчого, — вона створена для сцени, а чомусь вирішила стати архітектором. Ви, чоловік, народжений бути веселим мудрецем, копирсаєтесь в інфернальному багні.

— Я таки витягнув з нього своє… тобто потрібні докази.

— Котрих суддя, можливо, й не зрозуміє, бо йому ніколи буде доскіпуватись до отого останнього відсотка. А без нього — ви самі розумієте…

— То що ж за тим відсотком? Чого я не знаю?

— Поки ви тут… гм, бенкетували, одна пані прокинулась і ледь не вкоротила собі життя.

Кріс різко повернулась до них обличчям, але залишилась осторонь.

А чернець продовжував:

— Вона покаялась. Мабуть, прийнявши мене за посланця вищих сил. Несповідимі шляхи Господні. Вона щиро покаялась і навіть принесла обітницю, про яку я не можу розповісти. Але якщо ви мені повірите, то… це буде найкращий вихід для всіх.

— Тобто?

— Нехай Бог розсудить. Не люди.

— Чому я повинен вас слухати?

— Ви не повинні. Але можете допомогти. Багатьом. І багатьох зробити трохи щасливішими. Віддайте право вироку Всевишньому.

— Панотче, ви — зацікавлена особа.

— Так. Я хочу розірвати це нескінченне коло злоби. Ще Григорій Сковорода вважав, що доля всіх залежить від міри безгріховності кожного. А якщо вийти з криміналу на світло?

— Ви знаєте — як?

— Знаю, — сказав тендітний чернець м’яко, але незворушно й упевнено.

Кінчев витяг сигарету й незапалену сунув до рота. Невиразно промимрив, злегка зминаючи її:

— А хто відповідатиме?

— Перед Господом — кожен.

— А перед начальством?

— Ви.

Кінчев пожував краєчок цигарки.

— А ви?

— Я волів би зникнути звідси непомітно, як і прийшов. Мій сан та моя посада не сприяють зануренню в мирські справи.

— Значить, з лабіринту є вихід за межами будинку?

— Є. Тільки дуже вузький і незручний.

Слідчий різко виплюнув сигарету.

— Хто вас послав, святий отче, а?

— Її мати, — чернець показав на Кріс, — а моя мачуха, Ганна Іванівна Буруківська.

Христина сіла до столу. Усміхнулась по-світському люб'язно:

— Я вас іще не познайомила. Це — рідний брат Валентина. Отець Алімпій. Колишній Олег Леонідович Буруковський. Або просто Алік.

— Не переходь межі, заблудла овечко.

— Вау! — раптом розвеселилась дівчина. — Як казав мій однокласник, ще невідомо, хто в кого списував!

Але монах Алімпій залишився серйозним та доброзичливим:

— Ми ж домовились: визначся нарешті, чого ти насправді хочеш, — і звернувся до Кінчева:

— Спочатку вона збирає компромат на батька, потім починає грати в юного друга міліції, потім прагне помститися вбивці, насамкінець хоче його рятувати… І втягує в свої ігри мого м'якотілого брата. До речі, а де він?

— Я його затримав.

— За що?

— Ревную.

— Бідолашний Валентин! — розсміялася Кріс. — Я йому про це розповім.

— А може, краще нарешті домовитись щодо нашої справи, — мовив отець Алімпій. — До ранку вже недалеко.

З кімнати Щукіної донісся стишений двома стінами дзвінок будильника.

Всі троє здригнулися.

Пахло пізніми золотаво-рожевими яблуками. І димом. Крупні чисті зорі віддзеркалювалися в тихих водах неширокої річки. Було тихо. В місті, що жодним вогником не зраджувало своєї присутності, навіть собаки не брехали.

Ворог затаївся.

В цілому світі усього кілька осіб знали про взвод лейтенанта Петрова, який одержав наказ розвідати брід для переправи. Ще менше людей знало про очолене сержантом відділення, яке мало піти окремо від них, до Барвінківців. Із завданням перешкодити підпалу старовинного міста. Кілька околишніх сіл уже зустріли визволителів згарищами, серед руїн лячно височіли тільки цегляні труби.

Перед небезпечним виходом на відкриту місцевість вони зупинились перекурити. Немолодий, високий, худий і завжди похмурий сержант ще раз пояснив задачу своєму відділенню:

— Вітер — із заходу. Звісно, почнуть підпалювати так, щоби він гнав полум’я на схід. Пальне привезли до колишнього маєтку, він розташований якраз на захід від міста. Якщо нападемо перед світанком — заскочимо зненацька. У палац можна пройти під землею.

Кілька розвідників схилили голови перед своїм сивим сержантом, і він розповів ледь чутним шепотом дивовижні речі про будинок, зведений на старовинному фундаменті, який трохи не двісті років зберігав таємницю підземного ходу, що починався тут, біля броду. Про стіни, які розсувалися після натискання на певні цеглини. Про дзеркала, через які непоміченими можна спостерігати за тим, що діється в кімнатах.

Передсвітанковою порою, коли очі злипалися навіть у вишколеного німецького вартового, із стіни дому, який за тридцять років встиг змінити понад десяток хазяїв, тихо повилазили «привиди», озброєні автоматами ППШ. Не більше десяти. Тихо ступаючи, порозходилися по кімнатах, без шуму, фінками, зарізали сплячих фашистів, майстерно зняли вартових. Лише останній, схоплений у дворі, встиг закричати: «Alarm!» — і все стихло.

— І драпати нема кому! — весело констатував рудий Вася Назаренко. — Хто підлоту готує…

— Той до