Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

не шкодить, але хто багато хоче, той мало отримає. А все ж, якщо Тобі доведеться несолодко, а таке завжди може статися (я без кінця-краю чую історії про фальшивих аристократів, які ведуть дівчат до шлюбу, прибирають до рук їхній посаг, а потім кидають тих на паперті, і хоч я насмілюся припустити, що Ти надто розважлива, щоб потрапити в таку халепу, але хто його знає – уваги чоловіків перепадало Тобі небагато, і тепер вона запросто може шибонути в голову), так от про всяк випадок пам’ятай, моя люба, що тут для Тебе завжди знайдеться домівка, і хоча в мене що на умі, те й на язиці – а проте є і серце у грудях.

Твоя давня любляча подруга

Амелія Вайнер

P. S. Натрапила я в газеті на згадку про Тебе і твою кузину, віконтесу Темплін. Я цю замітку вирізала й долучила до своєї колекції. А в неділю молилася, щоб Господь уберіг Тебе від марнославства й гордині».

Двічі перечитавши це прикметне послання, Кетрін відклала його і задивилася крізь вікно спальні на сині середземноморські води. До горла підступив дивний клубок. Зненацька захлеснула хвиля туги за Сент-Мері-Мід. Так, по зав’язку повним знайомих, буденних, дріб’язкових дурниць, а все ж… а все ж домом. Вона відчула велику спокусу впасти головою на складені руки і добряче, по-справжньому виплакатись.

Врятувала ситуацію Ленокс, яка саме зазирнула до неї.

– Привіт, Кетрін, – сказала вона. – Ну й ну, що трапилося?

– Нічого, – кинула та, спішно схопивши листа міс Вайнер і запхавши його у свою сумочку.

– У тебе досить дивний вигляд, – зауважила Ленокс. – Послухай… сподіваюся, ти не проти… я подзвонила твоєму другові-детективу, мсьє Пуаро, і запросила його поснідати з нами в Ніцці. Сказала, що це ти хотіла б його бачити, бо подумала, що заради мене він не прийде…

– То це, значить, тобі кортить зустрітися з ним? – запитала Кетрін.

– Так і є, – відповіла на це Ленокс. – Він полонив моє серце. Зроду не бачила чоловіка з очима такими ж зеленими, як у кота.

– Гаразд, – тільки й промовила міс Ґрей. У її голосі вчувалася апатія. Останні кілька днів неабияк попсували їй нерви. Арешт Дерека Кеттерінґа був у всіх на вустах, і «загадку “Блакитного потяга”» пережовували на всі можливі лади.

– Я замовила таксі, – сказала дівчина, – і збрехала щось матері – от тільки, на жаль, уже й сама забула, що саме. Але нічого – вона й поготів не згадає. А якби знала, куди ми, то нав’язалася б із нами – вивідувати інформацію в мсьє Пуаро.

Коли двійко приятельок прибули в «Неґреско», там на них уже чекав детектив.

Сповнений галльської люб’язності, він заси́пав обох дам стількома компліментами, що ті незабаром не могли стриматися від сміху, а все ж, попри це, сніданок видався невеселий. Кетрін була відсторонена й чимось засмучена, а спалахи балакучості в Ленокс змінювалися мовчанкою. І от, коли вони сиділи на терасі, попиваючи каву, міс Темплін раптом відверто напосілась на Пуаро:

– Ну, як ідуть справи? Ви розумієте, про що я.

Чоловічок знизав плечима:

– Своїм ходом.

– То ви просто пустили їх на самоплив?

Детектив трішки журливо поглянув на Ленокс.

– Ви молода, мадемуазель, і не знаєте, що є три категорії тих, кого квапити не треба: le bon Dieu,[80] природу-матінку і старих людей.

– Дурниці! – відрізала дівчина. – Ви не старий.

– О, мені дуже приємно чути це від вас.

– А ось і майор Найтон, – зауважила Ленокс.

Кетрін швидко озирнулася і знов відвернула голову.

– Він із містером ван Олдіном, – повела далі дівчина. – Піду-но я його про дещо спитаю. Я на хвилинку.

Залишившись із Кетрін удвох, Пуаро нахилився до неї і промурмотів:

– А ви, мадемуазель, distraite. Ваші думки десь далеко, еге ж?

– Всього лиш в Англії – не далі.

Скоряючись раптовому пориву, вона дістала отриманого зранку листа й простягла його через стіл детективу – мовляв, ось, читайте.

– Це перша звісточка, що надійшла з минулого життя, і мені чомусь… заболіла душа.

Той прочитав послання і повернув назад.

– Тож ви повертаєтесь у Сент-Мері-Мід? – спитав він.

– Ні, – відказала Кетрін, – чого б це?

– А-а, – протягнув Пуаро, – ну, значить, я помилився. Даруйте, я на хвилиночку.

І неквапливо пройшов туди, де Ленокс Темплін розмовляла з Найтоном та ван Олдіном. Американець здавався старим і змарнілим. Він привітав детектива коротким кивком без жодної іншої ознаки пожвавлення.

А коли відвернувся, відповідаючи на якусь репліку Ленокс, Пуаро відвів Найтона вбік.

– Мсьє ван Олдін має нездоровий вигляд, – зауважив він.

– А вас це дивує? – відповів запитанням майор. – Скандал із арештом Дерека Кеттерінґа став для нього останнім ударом. Тепер він навіть жалкує, що просив вас докопатися до правди.

– Йому варто повернутися в Англію, – сказав Пуаро.

– Післязавтра поїдемо.

– От і добре, – констатував детектив. І, повагавшись, озирнувся на терасу, де сиділа Кетрін. – Мені б хотілося, – пробурмотів зрештою він, – щоб ви сповістили про це міс Ґрей.

– Про що сповістив?

– Що ви… ну тобто що мсьє ван Олдін повертається в Англію.

На обличчі в Найтона зринуло якесь спантеличення, але він з готовністю перетнув терасу і приєднався до Кетрін.

Бельгієць провів його вдоволеним кивком голови, після чого долучився до мільйонера та Ленокс. За хвилину-другу вони та парочка вже сиділи всі разом за одним столиком. На якийсь час зав’язалася спільна розмова, а відтак ван Олдін із секретарем пішли. Пуаро і собі зібрався відкланятись.

– Тисяча мерсі за вашу гостинність, милі мадемуазель! – вигукнув він. – Але ж і славний видався ланч! Ma foi, мені саме такого й бракувало! – Тут чоловічок випнув груди та вдарив у них. – Я тепер велетень – лев! Ах, мадемуазель Кетрін, бачили б ви, який я буваю. Ви знайомі з сумирним, лагідним джентльменом – однак існує й інший Еркюль Пуаро. І ось тепер я йду залякувати, погрожувати, вселяти жах у серця тих, до кого звертатимусь.

Тут він самовдоволено зиркнув на них, начебто справивши на обох належне враження, хоча Ленокс кусала спідню губу, а кутики рота Кетрін підозріло посмикувалися.

– І я зроблю це, – серйозно промовив він. – О, так, я досягну успіху.

Він відійшов лише на кілька кроків, коли голос міс Ґрей змусив його обернутися.

– Мсьє Пуаро, я… забула сказати вам. У своїх словах ви, гадаю, ніскілечки не помилялися. Я повертаюся в Англію – і то якнайшвидше.

Той дуже пильно подивився на неї, і вона зашарілася під таким неприховано проникливим поглядом.

– Ясно, – сказав, як припечатав, він.

– Не думаю,