Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер
Гас спантеличено похитав головою:
— То як усе сталося, капітане?
— Я не знаю, Гасе.
— Це ж твоя робота… Ти ж маєш знати все про цю чортівню, — Гас був дуже засмучений. А потім додав: — Мертвий, і як це розуміти?
— Так, що йому вже не в-в-варто перейматися через те, що в-в-в-всі з нього глузують, — мовив Джейк.
Гас поглянув на Джейка:
— Можливо, ти маєш рацію. Може, саме в цьому і полягає причина. А що думаєш ти, капітане?
— Можливо.
Гас закивав: здавалося, така відповідь його задовольнила. Він нахилився, щоб сісти на заднє сидіння, але раптом почулися бридкі звуки — він почав блювати.
— Гасе-Гасе, просто на оббивку, — зітхнув батько.
Він випростувався, витягнув сорочку зі штанів й обтер рота.
— Вибач, капітане. Не знаю, що й сказати.
— Сідай наперед, — сказав батько. Потім повернувся до мене.
— Френку, Джейку, вам доведеться йти додому пішки. Сподіваюся, жодних проблем?
— Усе гаразд. Можна нам монтажну лопатку? Так, для захисту.
Нью-Бремен був не тим містечком, де міг би знадобитися метал для захисту. Я кивнув у бік Джейка, обличчя якого геть-чисто збіліло від перспективи йти додому пішки в цілковитій темряві. Батько все зрозумів. Він відчинив багажник і дав мені інструмент.
— Тільки без дурниць, — кинув він і сів за кермо. — Якщо надумаєш іще раз, то блюй у вікно, Гасе. Ясно?
— Усе зрозуміло, капітане, — Гас усміхнувся у відповідь і помахав нам, коли батько від’їхав.
Ми стояли на безлюдній вулиці під сяйвом місяця. Світилися лише вікна в’язниці. З протилежного боку годинник на міській ратуші відбив четверту.
— За годину вже розвиднюватиметься.
— Не хочу йти додому пішки, я стомився, — промовив Джейк.
— Тоді залишайся тут.
Я пішов, а за мить Джейк уже наздогнав мене. Ми не пішли просто додому. З головної вулиці я звернув на вулицю Сендстоун.
— Куди ми йдемо? — спитав Джейк.
— Побачиш.
— Я хочу додому.
— То йди собі.
— Я не хочу йти сам.
— Тоді ходімо. Тобі сподобається, присягаюся.
— Сподобається що?
— Потерпи трохи.
— От ми і прийшли, — повідомив я Джейку, простягаючи монтажну лопатку. — Задні габарити твої.
— Ні.
— Цей покидьок сказав, що ти відсталий. Ти і Боббі Коул. А ще він назвав Аріель «заячою губою», а батька змішав з лайном. Ти нічого не хочеш розбити в цій машині?
— Ні, — Джейк подивився на інструмент, потім на машину. — Ну, можливо.
Я передав йому магічну паличку помсти. Джейк підійшов до коштовного авто Морріса, зиркнув на мене ще раз, аби остаточно впевнитися, і замахнувся. Він схибив, монтажна лопатка випала з рук.
— Боже, ото криворукий, — вигукнув я.
— Дай-но я ще раз спробую.
Я підняв інструмент і подав йому. Цього разу все вдалося. Друзки червоного скла розлетілися з тріском.
— Можна ще раз? — благав Джейк.
Коли справу було зроблено, він відійшов трохи вбік і став милуватися результатом своєї роботи, аж поки хтось не відчинив дверей у будинку навпроти, і незнайомий голос спитав:
— Гей, що там відбувається?
Ми швидко звернули на головну вулицю, потім спустилися вниз. Ішли не зупиняючись, допоки не опинилися біля нашого району.
— Щось закололо в боці, — Джейк важко дихав. Він зігнувся, тримаючись за ребра.
У мене теж забило подих. Я поклав руку йому на плече.
— А ти показав справжній майстер-клас. Реально першокласний бейсболіст.
— Як думаєш, матимемо проблеми?
— А яка різниця? Тобі сподобалося, еге ж?
— Так,
