Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

Зрештою сержант Блейк знайшов ключі і закрив шухляду:

— Справу розслідують?

— Як мені відомо, ні. Офіційно це нещасний випадок. Жодного свідка, аби мати підстави для перекласифікації.

— Хлопці, побудьте тут. Моррісе, поводься пристойно, — наказав сержант.

— Чи можуть хлопці сходити до вашої вбиральні? — поцікавився батько.

— Певна річ, — відповів сержант Блейк, відчиняючи металеві двері, розташовані з іншого боку. Вони з батьком пішли.

Мені зовсім не хотілося йти до вбиральні. Це був просто дрібний маневр, аби потрапити у в’язницю. Я трохи остерігався, що Доул може це помітити, проте, здавалося, йому геть не було до того діла.

— Що ви мали на увазі, коли розповідали про Боббі? — спитав я в нього.

Це був високий худорлявий чоловік з короткою стрижкою під «їжачок», його голова лисніла від поту. Вуха Доула стирчали так само, як і в Джейка, проте ніхто не наважився б назвати його Гоуді Дуді.

— Ти його знаєш?

— Так.

— Хороший хлопчина, правда ж? Проте повільний.

— Такий повільний, що навіть не зміг утекти від потяга, — озвався Інґдал.

— Стули пельку, Моррісе. — Доул повернувся до мене і спитав: — Ти граєшся на коліях?

— Ні, — збрехав я.

— А ти? — звернувся він до Джейка.

— Ні, — відповів Джейк.

— І правильно! Бо тут поруч мешкає купа волоцюг, зовсім не схожих на порядних людей з Нью-Бремена. Якщо коли-небудь хоч хтось із них до вас наблизиться, одразу мерщій сюди. Скажете, що вам потрібен сержант Доул.

Сержант почав перебирати кісточки на пальцях:

— Прошу лишень: пильно стежте за тими, хто вештається біля тих колій. Зрозуміло?

— Безперечно, сер.

— Ці виродки доберуться і до вас, як не будете обережними, — мовив Інґдал. — Вони люблять ніжне м’ясо, саме таке, як у тебе й у відсталого.

Доул підвівся, підійшов до камери і показав Моррісу, аби той наблизився до ґрат. Інґдал щосили вхопився за лаву і притиснувся до стіни.

— Так я і думав, — процідив Доул.

Металеві двері відчинилися. Вийшов сержант Блейк, а за мить і батько. Він притримував Гаса, який ледве шкандибав. Той був добряче п’яний, проте ані синця.

— Ви справді його відпускаєте? — прошипів Інґдал. — От клята справедливість.

— Я зателефонував твоєму батькові, — відповів інший поліцейський.

— Так от: він сказав, що ніч у в’язниці піде тобі на користь. Вирішуйте це між собою.

— Френку, притримай двері, — попросив батько, дякуючи Клівові.

— Цього разу все минулося, проте, Гасе, не забувай триматися берега. Ще трохи — і терпець у начальника в’язниці урветься.

— Він хоче зі мною про щось поговорити? Перекажіть, що я із задоволенням зроблю це за келихом пива, — вишкірився п’яною усмішечкою Гас.

Я притримав двері, поки батько виштовхав Гаса надвір. Потім зиркнув на Морріса, який сидів на твердій лаві. Тепер, сорок років по тому, я розумію, що побачив дитину, не набагато старшу від мене. Худий, злий, сліпий і розгублений, він опинився за залізними ґратами не вперше і не востаннє. Мабуть, тієї миті я мав би відчувати щось інше, аніж те, що засіло в мені, проте то була лише ненависть. Я зачинив двері.

Біля авто Гас раптом розправив плечі й повернувся до батька:

— Дякую, капітане.

— Сідай в автомобіль.

— А як же мій мотоцикл?

— Де він?

— Біля бару «Роузі».

— Забереш завтра, як протверезієш. Хутко в машину!

Гас трохи завагався. Подивився на місяць. Його обличчя було зовсім бліде.

— Чому він це робить?

— Хто?

— Господь. Чому він забирає безневинних?

— Урешті-решт Він забере всіх нас, Гасе.

— Але ж дитина?..

— Через це почалася бійка? Через Боббі Коула?

— Інґдал назвав його відсталим,