Хранителі смерті - Тесс Геррітсен

— Я б сказав, що це доволі точно.

Він озирнувся до археологів і широко всміхнувся.

— Тепер можете офіційно називати її Мадам Ікс, це не Містер Ікс.

— Погляньте на лобкове зрощення, — додала Мора, не зводячи очей з екрана. — Розходження немає.

— Погоджуюся, — кивнув Брір.

— І що це значить? — запитав Робінсон. Мора взялася пояснювати:

— Коли дитина, народжуючись, проходить через тазову апертуру, цей процес може спричинити розділення тазових кісток у місці зрощення. Схоже на те, що ця жінка дітей не мала.

Технік засміявся.

— Ваша мумія не була мамою.

Сканування вже йшло нижче тазу, було видно зрізи стегнових кісток в оболонці зів’ялої плоті.

— Ніку, треба зателефонувати Саймону, — сказала Пульчілло. — Він, певно, чекає біля телефона.

— Боже, геть забув. — Робінсон дістав мобільний, набрав номер боса. — Саймоне, знаєте, на що я зараз дивлюся? Так, вона розкішна. Плюс, ми знайшли кілька несподіванок, тож пресконференція буде…

Він замовк, завмер, дивлячись на екран.

— Якого дідька? — бовкнув технік.

Зображення, яке сяяло зараз на екрані, було таким несподіваним, що кімната поринула у повне мовчання. Якби на столі лежала жива пацієнтка, Мора без проблем установила б маленький металевий об’єкт у литці, який розбив тендітну колону малої гомілкової кістки. Але цьому металу не було місця у нозі Мадам Ікс.

Кулі не було місця в епосі Мадам Ікс.

— Це те, що я думаю? — спитав технік.

Робінсон похитав головою.

— Це має бути посмертне пошкодження. Що ж іще?

— Посмертне пошкодження двотисячолітньої давнини?

— Я… Саймоне, я передзвоню.

Робінсон дав відбій. Розвернувся до оператора й наказав:

— Вимкніть. Вимкніть негайно запис. — Глибоко вдихнув. — Гаразд. Гаразд… Підійдемо до справи розважливо.

Він випростався, набираючись упевненості, натрапивши на очевидне пояснення.

— Мисливці на сувеніри часто пошкоджують чи псують мумії. Вочевидь, хтось вистрелив у цю. А музейний працівник намагався це виправити і обгорнув її наново. Тому ми не бачили вхідного отвору у пов’язках.

— Усе було не так, — втрутилася Мора.

Робінсон кліпнув.

— Тобто? Це єдине можливе пояснення.

— Ногу було пошкоджено не посмертно. Це сталося, поки жінка була ще жива.

— Це неможливо.

— Боюся, докторка Айлс має рацію, — сказав радіолог і глянув на Мору. — Ви про раннє утворення кісткової мозолі на місці тріщини?

— Що ви маєте на увазі? — запитав Робінсон. — Що за кісткова мозоль?

— Це ознака того, що зламана кістка вже почала заживати, коли ця жінка померла. Вона прожила принаймні кілька тижнів після поранення.

Мора розвернулася до куратора.

— Звідки у вас ця мумія?

Окуляри Робінсона знову сповзли до кінчика носа, він дивився понад ними, наче загіпнотизований сяйвом у нозі мумії.

Відповіла докторка Пульчілло, ледь чутним шепотом:

— У підвалі музею. Нік… доктор Робінсон знайшов її у січні.

— А звідки музей її отримав?

Пульчілло похитала головою.

— Ми не знаємо.

— Мають бути якісь записи. Щось у ваших документах мусить указувати на те, звідки вона з’явилася.

— Нічого немає, — сказав Робінсон. До нього нарешті повернувся голос. — Музеєві Кріспіна сто тридцять років, багатьох документів бракує. Ми не знаємо, скільки вона пролежала у підвалі.

— То як ви її знайшли?

Навіть у добре кондиціонованому приміщенні на чолі доктора Робінсона виступив піт.

— Мене найняли три роки тому, і я почав інвентаризацію колекції. Так і натрапив на неї. Лежала у ящику без позначень.

— І це вас не здивувало? Знайти таку рідкість, як єгипетська мумія, у непозначеному ящику?

— Але ж мумії не такі вже й рідкісні. У дев’ятнадцятому столітті в Єгипті їх можна було купити по п’ять доларів, тож американські туристи привозили їх додому сотнями. Вони лежали на горищах, у антикварних крамничках. Цирк почвар у Ніаґара-Фоллз навіть заявляв, що має в своїй колекції мумію Рамзеса Першого. Тож не така вже й дивина — знайти мумію в музеї.

— Докторко Айлс? — озвався радіолог. — Маємо попередню рентгенограму. Ви захочете це побачити.

Мора розвернулася до екрана. На ньому світився звичний рентгенівський знімок — такі вона вішала на власному негато­скопі у морзі. І не потребувала радіолога, щоб зрозуміти, що на ньому зображено.

— Тут не може бути сумнівів, — сказав доктор Брір.

«Ні. Жодних сумнівів. Це — куля в нозі».

Мора дістала мобільний.

— Докторко Айлс, кому ви дзвоните? — спитав Робінсон.

— Викликаю транспорт із моргу, — відповіла вона. — Тепер Мадам Ікс — справа судово-медичної експертизи.

3

— Це мені здається чи ми з тобою збираємо всі чудернацькі справи? — спитав детектив Баррі Фрост.

Проїжджаючи повз фургони телевізійників до стоянки бюро судово-медичної експертизи, Джейн Ріццолі подумала, що Мадам Ікс — і справді та ще чудасія. Була ще тільки восьма ранку, а гієни уже клацали щелепами, жадібні до подробиць нерозкритої справи, яку Джейн зустріла скептичним пирханням, коли їй учора зателефонувала Мора. Фургони телеканалів принесли усвідомлення того, що час посерйознішати, час змиритися з тим, що це, зрештою, не розіграш від судмедекспертки, яка славилася винятковою відсутністю почуття гумору.

Джейн припаркувала авто й оглянула фургони, питаючи себе, скільки ще камер чекатиме на них із Фростом, коли вони виходитимуть із будівлі.

— Принаймні це тіло смердіти не буде, — завважила вона.

— Але від мумій можна підчепити різні хвороби.

Вона розвернулася до напарника: його бліде хлопчакувате обличчя було серйозно стривожене.

— Які ще хвороби? — запитала Джейн.

— Відколи Еліс поїхала, я багато дивлюся телевізор. Учора на «Дискавері» була передача про те, що мумії можуть переносити спори.

— У-у-у, страшні спори.

— Це не жарт, — наполіг Фрост. — Від цього можна захворіти.

— Боже, сподіваюся, Еліс скоро повернеться. Бо в тебе передозування каналом «Дискавері».

Коли вони вийшли з автомобіля, повітря було таке вологе, що й без того неслухняне волосся Джейн закрутилося дрібними кучерями. За чотири роки служби у відділі розслідування вбивств вона багато разів ішла цією дорогою до лабораторії судово-медичної експертизи — ковзаючи на кризі у січні, бігом у березневу зливу, ледь переставляючи ноги на розпеченому асфальті у серпні. Ці кількадесят кроків були добре їй знайомі, так само як і похмуре місце призначення. Вона вірила, що з часом ця мандрівка стане простішою, що колись вона матиме імунітет до усіх тих жахів, які можуть чекати на столі з неіржавної сталі. Але після народження дочки Реджини рік тому смерть стала для неї жаскішою, ніж була до того. Материнство не робить тебе сильнішою — стаєш вразливішою й боїшся того, що смерть може у тебе забрати.

Однак сьогодні в морзі чекали не жахи, а дещо значно цікавіше. Увійшовши до передпокою зали для розтинів, Джейн негайно рушила до вікна, прагнучи побачити тіло на столі.

«Бостон Ґлоуб» назвала цю мумію Мадам Ікс — влучне прі­звисько, що викликало в уяві палку красуню, темнооку Клеопатру. Натомість вона побачила висохлу оболонку, загорнуту в ганчір’я.

— На вигляд мов тамале[3] з людини, — завважила Джейн.

— Хто ця дівчина? — спитав Фрост, дивлячись у вікно.

У кімнаті було двоє не знайомих Джейн людей — високий сухорлявий чоловік у професорських окулярах і мініатюрна молода брюнетка у блакитних джинсах, що визирали з-під халата.

— Це мають бути