Хранителі смерті - Тесс Геррітсен

— На запрошення музею Кріспіна. Доктор Робінсон вирішив, що непогано було б урахувати в цій справі також погляд судмед­експертизи. Тож він зателефонував мені минулого тижня з питанням, чи не хочу я поспостерігати за скануванням. Повірте, будь-який патологоанатом радо пристав би на цю пропозицію. Я так само, як і ви, зачарована Мадам Ікс і дуже чекаю на нашу зустріч. — Вона підкреслено перевела погляд на куратора. — Чи не час нам починати, докторе Робінсон?

Мора кинула йому привід для відступу, і він за нього вхопився.

— Так, так, уже час. Ходімо зі мною, докторко Айлс.

Вона пробралася крізь натовп і пішла слідом за археологом до відділення візуалізаційної діагностики. Коли двері зачинилися за ними, відрізавши їх від преси, Робінсон протяжно зітхнув.

— Господи, я не вмію виступати на публіку, — сказав він. — Дякую, що зупинили ці тортури.

— У мене це напрацьовано. Навіть занадто.

Вони потиснули одне одному руки, археолог мовив:

— Дуже приємно нарешті познайомитися, докторко Айлс. Містер Кріспін так само хотів із вами зустрітися, але кілька місяців тому йому прооперували стегно, і він досі не може довго стояти. Просив передати вам привіт.

— Коли ви мене запрошували, то не попереджували, що доведеться пхатися крізь юрбу.

— Ви про пресу? — Робінсон глянув на неї зболено. — Це необхідне зло.

— Для чого необхідне?

— Для виживання нашого музею. Після статті про Мадам Ікс продаж квитків просто злетів. А ми ж іще навіть не виставили її напоказ.

Робінсон вів її лабіринтом коридорів. Цього недільного вечора у відділенні було тихо й кімнати, які вони проминали, стояли темні й порожні.

— Тут буде трохи затісно, — застеріг Робінсон. — Місця мало навіть для невеликої компанії.

— Хто ще спостерігатиме?

— Моя колега Джозефіна Пульчілло, радіолог доктор Брір та технік томографії. О, і буде знімальна група.

— Ви її найняли?

— Ні. Вони з каналу «Дискавері».

Мора спантеличено засміялася.

— Ось це серйозно вражає.

— Утім це значить, що доведеться слідкувати за словами. — Він зупинився перед дверима з табличкою «КТ» і тихо додав: — Здається, зйомки вже йдуть.

Вони тихо увійшли до кімнати, де оператори справді вже записували пояснення доктора Бріра щодо того, як працює технологія, якою вони збиралися скористатися.

— «КТ» — це скорочення від «комп’ютерна томографія». Апарат спрямовує рентгенівські промені на пацієнта під тисячами кутів. Комп’ютер обробляє цю інформацію і створює тривимірне зобра­ження внутрішньої анатомії. Ви побачите це на моніторі як ряд поперечних зрізів — ніби ми розрізаємо тіло на частини.

Мора пробралася до віконця, поки він продовжував пояснення на камеру, і, визирнувши крізь скло, вперше побачила Мадам Ікс.

У вишуканому світі музейництва єгипетські мумії відіграють роль рок-зірок. Зазвичай саме біля їхніх вітрин збираються школярі, притискаються до скла, зачаровані рідкісною можливістю побачити смерть. Сучасні люди нечасто бачать виставлені напоказ мертві тіла, якщо вони не набули прийнятного формату мумій. Аудиторія любить мумії, і Мора винятком не була. Вона зачаровано дивилася на неї, хоча й бачила насправді не більше, ніж згорток людської форми у відкритому ящику — плоть ховалася під старовинними лляними пов’язками. На обличчі була маска — намальоване обличчя жінки з містичними темними очима.

А тоді увагу Мори привернула інша. Молода жінка у бавовняних рукавичках вовтузилася біля ящика, виймаючи шари пінополіетилену, яким була обкладена мумія. На обличчя їй упали пасма чорного волосся. Вона випросталася й змахнула їх, відкриваючи очі, такі ж темні й виразні, як і намальовані на масці. Середземноморські риси її обличчя залюбки могли б з’явитися на будь-якому зображенні в єгипетському храмі, але одяг був цілком сучасним — вузькі блакитні джинси й футболка фестивалю «Лайв Ейд».

— Вона прекрасна, чи не так? — прошепотів доктор Робінсон.

Він став біля Мори, і на мить вона спитала себе, чи йому йдеться про Мадам Ікс, чи про молоду жінку.

— Схоже, стан просто чудовий. Сподіваюся лише, що тіло збереглося не гірше за обгортки.

— Як думаєте, який її вік? Маєте приблизну оцінку?

— Ми відправили зовнішню оболонку на радіовуглецевий аналіз. На це пішло майже все наше фінансування, але Джозефіна наполягала. В результаті маємо друге століття до нашої ери.

— Епоха Птолемеїв, так?

Він задоволено усміхнувся їй.

— А ви знаєтеся на єгипетських династіях.

— У коледжі спеціалізувалася на антропології, але, правду кажучи, мало що пам’ятаю, окрім цього та племен яномама[2].

— Я однаково вражений.

Мора дивилася на загорнуте тіло й чудувалася тим, що вміст цього ящика мав понад дві тисячі років. Який шлях воно подолало — через океан, через тисячоліття, щоб опинитися на столі для КТ у бостонській лікарні під допитливими поглядами вчених.

— Залишите її в ящику під час сканування? — запитала вона.

— Хочемо якомога менше її ворушити. Ящик не заважатиме, навіть так зможемо добре роздивитися, що під тією тканиною.

— То ви навіть трошки не глянули?

— Питаєте, чи не розгортав я її? — Спокійні очі вирячилися від жаху. — Боже, ні. Археологи могли б так учинити років зі сто тому — саме таким чином вони пошкодили чимало зразків. Під зовнішніми обгортками, певно, шари смоли, тож так просто їх не відгорнеш, треба відколювати. Це не просто руйнування, а й неповага. Я ніколи так не вчинив би. — Він подивився на молоду темнокосу жінку. — Джозефіна мене за це вбила б.

— То це ваша колега?

— Так, докторка Пульчілло.

— На вигляд їй років шістнадцять.

— Правда ж? Але розумна надзвичайно. Саме вона організувала це сканування. А коли лікарняні юристи намагалися протестувати, Джозефіна все одно змогла відстояти своє.

— Чому юристи були проти?

— Чесно? Тому що пацієнтка не могла надати інформовану згоду.

Мора засміялася, не вірячи власним вухам.

— Вони хотіли отримати письмову згоду від мумії?

— Коли ти юрист, мусиш розставити усі крапки над і. Навіть якщо пацієнтка уже кілька тисяч років мертва.

Докторка Пульчілло прибрала усі пакувальні матеріали і приєдналася до них у кімнаті перегляду, зачинивши двері поміж приміщеннями. Тепер мумія лежала відкрита у своєму ящику, чекаючи на перші промені рентгену.

— Докторе Робінсон? — озвався технік, тримаючи пальці на клавіатурі. — Перш ніж почати сканування, треба ввести дані пацієнтки. Яку дату народження їй прописати?

Куратор насупився.

— Господи. Невже дата народження аж так необхідна?

— Я не можу почати сканування, поки не заповню всі бланки. Вводив нульовий рік, але комп’ютер не сприймає.

— Може, використаєте вчорашню? Нехай їй буде один день.

— Гаразд. Тепер програма наполягає на встановленні статі. Чоловіча, жіноча або інша?

Робінсон кліпнув.

— Є окрема категорія «інша»?

Технік вишкірився.

— Ніколи не мав нагоди поставити там галочку.

— Ну то поставте сьогодні. На масці жіноче обличчя, але тут не вгадаєш. Ми не можемо бути певні, поки не проведемо сканування.

— Гаразд, — мовив доктор Брір, радіолог. — Ми готові.

Робінсон кивнув.

— Починаймо.

Вони зібралися навколо монітора, чекаючи на перші зображення. У вікно було