Син - Ю. Несбе
– Цікаво, чи ваша молода дружина, Хефасе, могла побачити, які актори грали у фільмі. Але припускаю, вона чула, що сам Аллен там не фігурував. У того єврея дуже характерний огидний голосок. Я нічого не маю проти євреїв на особистому рівні, але вважаю, що Гітлер правильно оцінював їх як націю. Так само, як слов’ян. Попри те, що я сам східноєвропеєць, мушу визнати, що він був правий, коли сказав, що слов’яни нездатні самі керувати собою. На расовому рівні, я маю на увазі. І той Аллен, він же іще й педофіл, здається?
В особовій справі також зазначалося, що Хуґо Нестор був ключовою фігурою в контрабанді наркотиків і работоргівлі в Осло. Перманентно підозрюваний, він ні разу не був засуджений, проти нього зроду не висували звинувачень: занадто кмітливий, занадто обережний, верткий, як вугор.
– Я не в курсі, Несторе. Чув тільки, що твої пацани допомогли тюремному капеланові зустрітися з Господом. Він що, винен був вам гроші?
Нестор владно посміхнувся.
– Хіба не нижче вашої гідності, Хефасе, дослухатись до чуток? Ви завжди вирізнялися своїм стилем з-поміж колег. Якби ви мали щось більше, ніж чутки, – наприклад, надійного свідка, готового прийти до суду і дати свідчення, – ви б уже провели арешти. Я правильно кажу?
Слизький вугор.
– Натомість я хочу запропонувати вам і вашій дружині гроші. Суму, достатню, скажемо так, для сплати за дуже дорогу операцію на очах.
Симон ковтнув. Його голос пролунав хриплувато, коли він промовив:
– Тобі сказав Фредрік?
– Ваш колишній колега з відділу економічної злочинності? Суть у тому, зрештою, що я дізнався, в якому ви опинилися становищі. Припускаю, що ви пішли до нього з проханням у надії, що воно досягне вух на зразок моїх. Хіба ж не так, Хефасе?
Він посміхнувся.
– У будь-якому разі, у мене є варіант, який, я думаю, влаштував би нас обох. То чому б вам не сісти в машину?
Симон взявся за клямку дверцят лімузина і побачив, як Нестор автоматично посунувся на сидінні, звільняючи для нього місце. Симон зосередився, щоб заспокоїти дихання і голосом не видати гнів, що переповнював його.
– Кажи далі, Несторе. Дай мені, будь ласка, оцю підставу для арешту.
Нестор здивовано підняв брову.
– Про яку підставу йдеться, старший інспекторе Хефасе?
– Спроба підкупу державного службовця.
– Підкупу? – коротко і пронизливо реготнув Нестор. – Назвімо це радше діловою пропозицією, Хефасе. Ви побачите, що ми зможемо…
Симон не почув решту фрази, оскільки звукоізоляція лімузина була безперечно досконалою. Він пішов не озираючись і шкодуючи, що не хряснув дверцятами машини ще сильніше. Він чув, як автомобіль рушив і шини його шурхнули по асфальту.
– Ти чимось засмучений, коханий, – сказала Ельзе, коли він сів за кухонний стіл, де вже стояла його чашка для кави. – Хто то був?
– Там один… помилився адресою, – відповів Симон. – Я сказав йому, куди їхати.
Ельзе підійшла до нього з кавником. Симон дивився у вікна. Вулиця зараз була безлюдною. Раптом різкий біль обпік його стегна.
– Чорт!
Він вибив їй з рук кавник, що з брязкотом упав на підлогу, і закричав:
– Чорт забирай! Ельзе, ти мені вилила киплячу каву просто на ноги! Ельзе! Чи ти… ти…
Одна частина його мозку знала, що станеться, і намагалась блокувати це слово. Але все сталось, як тоді, коли він грюкнув дверима Несторового лімузина. Він не хотів, він би радше викреслив, він би скоріше встромив ніж собі в серце. І їй.
– …сліпа?!
У кухні запала тиша; чути було тільки, як кавник котиться по лінолеуму і з нього з шипінням порскає кава. Ні! Він не це мав на увазі. Він не хотів…
– Ельзе, пробач! Я не…
Він підхопився, щоб стиснути її в обіймах, але вона була вже коло мийки. Вона пустила холодну воду і намочила нею кухонний рушник.
– Симоне, скинь штани! Дай-но я…
Він обійняв її ззаду. Притулився лобом до її потилиці. Він прошепотів:
– Мені дуже, дуже прикро. Благаю, ти пробачиш мене? Я… Я просто не знаю, що робити. Я зобов’язаний допомогти тобі, але я… Я не можу, я не знаю, я…
Він іще не чув її плачу, тільки відчував, як тремтить її тіло і як ця дрож поширюється на нього. Горло йому стисло, він намагався придушити ридання, але не в змозі був зрозуміти, чи йому це вдалося, бо відчував тільки, що вони обоє тремтять.
– Це я маю вибачитись, – схлипнула вона. – Ти міг би бути з кимось ліпшим, з такою, хто… хто не ошпарював би тебе.
– Немає нікого кращого, – прошепотів він. – Усе гаразд, згода? Ти ошпарюй мене, скільки хочеш. Лий на мене киплячу каву. Я навіть не писну. Гаразд?
Він знав, що вона знає, що це правда. Що він ладен зробити що завгодно, стерпіти страждання, усе віддати в жертву.
«…у надії, що прохання… досягне вух на зразок моїх…»
Але до цього змусити себе він був нездатен.
Здалеку, з темряви, від сусідів долинали вибухи екстатичного реготу, тим часом як вона лила сльози.
Калле подивився на годинник. За двадцять одинадцята. Денний виторг був чималий – вони штовхнули «супербою» більше, ніж зазвичай продавали за цілий вікенд, тож підрахунок грошей, загортання нових пакетиків на завтра, – уся ця робота теж забрала більше часу, ніж зазвичай. Він скинув марлеву маску, що вони завжди надягали, змішуючи і фасуючи наркотики на стільниці у кімнаті в двадцять квадратних метрів, яка служила їм за офіс, цех фасування наркотиків і банк. Звісно, наркотик змішували ще до того, як він потрапляв до них, але навіть у такому вигляді «супербой» був найчистішим наркотиком, який він зустрічав за всю свою кар’єру наркодилера. Тож якби вони не надягали марлеві маски, вони не тільки були б під кайфом, але просто померли б від тривалого вдихання часточок, що кружляли в повітрі, доки вони змішували й обробляли блідо-коричневий порошок. Він поклав маски в сейф, де вже лежали купи банкнот і мішечки з наркотиком. Чи не слід йому зателефонувати Вірі й сказати їй, що він повернеться пізно? Чи, може, час уже грюкнути кулаком по столу і показати їй, хто в домі господар, і розтлумачити, що той, хто приносить додому гроші, може іти й повертатись, коли вважає за потрібне, без того,
