Імітація - Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Мамо, годі!.. Я не знаю, як вони познайомились. Тут вона була минулої весни. А влітку вони з Альошею двічі їздили до Києва. Я їх один раз підвозив до вокзалу. А вдруге не зміг, було багато роботи.

— А як прізвище Альоші? Якщо він був стипендіатом нашої фундації, то в нас мають бути дані про нього.

— Як його прізвище? А як прізвище Таньки?

— Рудченко її прізвище, і Альоші так само, — відразу відказала мати Кубова, — це точно, що Танька закатрупила Мар’яну! А хто б іще?

— У Мар’яни могли бути всякі справи у Києві, — не поділяє материної впевненості Кубов, — та й звідки вона могла знати, що Мар’яна в Комбінатному і що вона їде до нас?

— А Танька працювала у музичній школі на вахті. Там тої школи три кімнати, п’ять учителів, один директор. Мені одна з тих учительок особисто говорила: Вікторіє Микитівно, може, зі школою буде краще, бо знайома Анатолія Трохимовича з благодійного фонду передасть для нас гроші! І Танька могла це знати!

До пізньої ночі говорили про загибель Мар’яни й Анатолія. Смерть поєднала імена і долі цих загалом дуже далеких людей. Говорила переважно Вікторія Микитівна Кубова. Вона вважала, що знайшла істину. Тепер проблема тільки в тому, щоб відшукати вбивцю Таньку.

На ранок Кубов запропонував їм поїхати по місту: відвідати будинок Анатолія, зайти до музичної школи. Лариса й Чеканчук вирішили: якщо ми вже тут, звичайно, поїдемо, подивимось. Але чи є час у тебе (вчора ввечері Лариса й Чеканчук урочисто перейшли з Кубовим на «ти») супроводжувати нас? У тебе, мабуть, багато роботи в твоєму офісі? На це Кубов відповів, що офісу в нього нема, вся його територія є його місцем праці. Так само, як у нього немає й робочого й неробочого часу, бо працює 24 години на добу. А основне знаряддя праці ось — Кубов дістав свого телефона. Це вчора ввечері було затишшя. Але, то, мабуть, перед бурею. І справді, далі Кубов весь час «працював»: його телефон весь час дзеленчав, він витягав його з-за пазухи, просив вибачення у Лариси, і, через слово вживаючи ненормовану лексику, віддавав якісь розпорядження.

Дім директора музшколи стояв опечатаний. Кубов пропонував розірвати папірець із печаткою, але Лариса й Олександр сказали, що не варто, і Кубов не наполягав. Зайшли на подвір’я, обійшли будинок із старої сірої цегли знадвору, походили по маленькому садочку, постояли над урвищем. Небо було сірим, але не таким суцільним, як напередодні. Внизу тулились будиночки й кістляві передзимові садочки.

— Це наша Під’ярна, — сказав Кубов, — Тут Над’ярна, а там — Під’ярна. А ось — яр. Його раніше не раз намагалися закидати землею, але він утворювався знову.

— Мабуть, вони тут стояли з Мар’яною.

— Мабуть. Я з ними не стояв.

Від садибки покійного Анатолія поїхали до музичної школи. З вікон перекошеного одноповерхового будиночка лунали гами й арпеджіо. Увійшли до учительської, вогкої кімнатки з патьоками на стелі.

— Маріє Карпівно, ось люди з благодійної фундації, звідки просив гроші покійний Анатолій Трохимович, — сказав Кубов і вийшов на ґаночок «працювати» за допомогою свого мобільника.

— Ой, а ми на вас давно чекаємо! Подивіться! Ось яка стеля! А які інструменти! На настройщика нема грошей! А які холоди!

Вчительки, що вели уроки, відразу покинули класи і влетіли до учительської.

— Добре, що ви приїхали! Скільки грошей ви привезли? Ми просили тисячу двісті! То хоча б половина буде?

Чеканчук дочекався, поки всі вчительки замовкнуть, і тільки тоді розпочав:

— Десять днів тому по дорозі до вас загинула наша співробітниця, яка займалася саме вами. Вона потрапила під потяг на станції Комбінатне тут, поблизу.

— А в нас саме загинув наш директор Анатолій Трохимович! Три дні тому, як поховали. На його похорон пішли останні наші кошти!

— Вам коштів шкода чи директора? — різко запитав Чеканчук. Жінки замовкли.

— Послухайте, панії, я хочу допомогти вам, хоча не я виділяю кошти. І навіть не належу до ради, яка це вирішує. Я тільки виконавець.

— Але подивіться, які в нас умови, а це ж наші діти, і серед них є дуже здібні! Наташенько, заграй інспектору вальс Майкапара! — нещасна вчителька тягне Чеканчука до учбового класу, де перелякана учениця забула все, що знала.

— У мене немає сумнівів, що у вас надзвичайно обдаровані діти. На сході України взагалі талановитих дітей утричі більше, ніж на Галичині. Це підтверджується висновками висококваліфікованих експертів!

— Ми це знаємо! А ви це скажіть у Києві!

— Зінаїдо Андріївно! Дайте людям з Києва сказати! Не перебивайте їх!

— Я хотів би, щоб ви показали мені повідомлення нашої фундації про надання Гранту вашій школі.

Повідомлення не було. Вчительки змогли показати тільки конверта з-під аплікаційних форм. На штемпелі — жовтнева дата.

— І ви заповнили ці аплікаційні форми і надіслали їх нам?

— А ви хіба не знаєте?

— Ми отримуємо десятки, а то й сотні таких аплікацій на місяць. Ми працюємо з усією Україною. А вашим регіоном займалася наша загибла співробітниця. Тому ми й хочемо з усім розібратися і по змозі допомогти