Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко

— У мене вдома. Приходить до тями.

— Гріє йому ложе! — підхопила Олена і чомусь дико зареготала. Денисенко тільки головою похитав.

— Добре вам. А в мене калорифер — і той зламався... А її зброя де?

— В бардачку лишив. Принести?

— Ну звісно. А ти, Чорненко, — це вже стосувалося чергового, — кидай гортати порнушку і відкривай другу камеру. А потім...

Вхідні двері раптом широко розчахнулися, і на порозі з’явився сам Пасків, який тягнув під руку італійського різьбяра власною персоною. Той щось гарячково бурмотів на суміші двох мов, а по лицю Бави можна було подумати, що його тягнуть як мінімум до газової камери. Сокіл німо витріщився на них; Пасків, запримітивши Олега та жінку в наручниках поруч із ним, теж закляк на місці й скривився, неначе Роберт де Ніро.

— Оба-на, ще одна затримана? Ну ти даєш! Ти що, півміста записав у підозрювані? Друже, в мене немає де селити всіх тих, на кого ти око поклав. Тут тобі не Луб’янка. Хто це така, чорт забирай?

— Ти для чого італійця у відділок припер? — у свою чергу вигукнув Сокіл, ігноруючи його питання. — Ти що, не міг у студії його допитати? Нам тільки дипломатичного скандалу не вистачало!

— Ти мені кінчай тут лекції читати! — розізлився Пасків. — Сам цю кашу заварив, а тепер ще життю вчить! Допитуватиму там, де вважаю за потрібне! А тебе питаю вдруге й востаннє: що за каргу ти мені припер?!

Поки Сокіл набирав повітря у груди для гідної відповіді, Денисенко кулеметом переказав усі зафіксовані на папері свідчення і цим розрядив обстановку. Пасків презирливо пхикнув:

— Щось на твою Ніну всі нападають, трясця. Така популярна дівчина... За один вечір аж дві пригоди, га? Ну добре, зачиняй цю даму, Чорненко, — нарешті наказав він. — Та гляди, обережно, щоб зубами тобі горлянку не перегризла. А ми поговоримо з паном Бабою, — Пасків кинув Денисенку в’язку ключів, той підхопив їх і кинувся відчиняти двері кабінету.

— Бава, сі?! — озвався раптом італієць, і тепер вже в його голосі замість страху бриніли образа й роздратування одночасно. Він відштовхнув руки Пасківа, коли той збирався спрямувати його в потрібний бік, і сам пройшов до кабінету, де почав активно жестикулювати. — Нон баба! Бава! Досить з мене ваші знущання! Я не розуміти, чого ви треба від мене? Ви перевернути вся моя студіо... ваші карабінеро. Там все лежить перекинуте! Хто вам дав право таке чинити? Я буду скаржитися!

Почувши це, Олег аж крякнув.

— Ви там що, обшук робили? Без ордера?

— Робили, — життєрадісно кивнув Пасків. — Не було, знаєш, часу, на добування ордера. Ми трупи шукали жіночі. Докази вбивства, зброю... а там самі статуї. Твоя Ніна ж упевнена, що на неї напав італійський різник. Тобто різьбяр. Так? Саме це вона сказала?

— Та нічого подібного! — заволав Сокіл. — Їй просто здалося, що...

— То нехай перехреститься. І до речі, пан Даріо сам дозволив нам оглянути майстерню. Пішов, так би мовити, на добровільну співпрацю.

— Сі, я дозволив дивитися! Не руйнувати! Вони, — голос майстра затремтів, — пиляти моє дерево. Казати, щоб побачити, які гострі мої струменті. Вони не вірити мені, що я порізався. Ось, — італієць квапливо зідрав з рук чорні рукавички — на правиці всю долоню розсікав глибоченний поріз. — Це нещасний випадок. Таке часто бувати. Я захопитися, бути неуважним, і ніж зіслизнути. Я ніколи не вбивати нікого! Я митець! Я вам увесь час говорити! Увесь мерда дорога! Я все пояснював, і тепер я говорити тільки з консулом Італійська республіка. Він мій друг, він усе знати. Я його викликав, і тепер мовчати весь, доки його немає тут!

У районі сідниць в Олега з’явилося тяжке у своїй правдивості передчуття, що він кріпко вляпався. Неначе в підтвердження цього, задзеленчав внутрішній телефон на столі Пасківа. Той ухопив слухавку, кілька секунд мовчав, потім щось буркнув і дав відбій.

— Сюди вже їде італійський консул у Західній Україні, — оголосив він присутнім. — Сіріо... якось там. За десять хвилин буде.

Даріо Бава розплився в переможній зубатій посмішці. Олег застогнав.

Він повернувся додому о пів на першу ночі. Ніна була у своїй кімнаті — лежала в ліжку й дивилася в темну стелю, не в змозі ані на мить зімкнути очі. Сокіл увійшов до неї без стуку, важкою ходою демобілізованого з фронту, і зупинився в кутастій плямі світла, що його кидав крізь вікно ліхтар на вулиці.

— Значить, справи такі, — змученим голосом почав він. — Італієць чистий, як нижня білизна Діви Марії. У нього залізне алібі практично на всі вбивства — залізобетонне, я б сказав. Про це я особисто дізнався від їхнього консула Сіріо Бернадотте, прямо у відділку, куди наш гарячий міліцейський друг припхав твого головного підозрюваного — як виявилося, за моїм наказом. Отже, і шишок я відгріб більше за інших. Мені довелося ледь не на колінах просити вибачення в наших італійських друзів, аби уникнути третьої світової, та насолоджуватись тріумфальним поглядом Пасківа. А після цього вислухати його думки про рівень моєї досвідченості в детективній сфері, нерозбірливість у знайомствах, жіночу логіку, мажорський підхід до життя та іншу хрінову лабуду.

— А... — почала було Ніна, та очі Сокола так яскраво зблиснули в світлі ліхтаря, що вона вирішила промовчати.

— Далі, по твоїй матері. Її залишили у відділку. Нам з тобою потрібно з’явитися там до десятої ранку, аби ти підтвердила мої свідчення, знімемо шрам на шиї й таке інше. Всемогутній Пасків буде клопотати перед слідчим Сазоненком, і той дасть добро на психіатричну експертизу. По її результатах буде видно, що далі. А тепер я йду спати. Трясця.

Перш ніж Ніна встигла щось