Агент №13 - Андраш Беркеші

— Не розумію, про що ви говорите, пане. Присягаюся, що не розумію!..

Після полудня Кара запросив Шалго і майора Балінта на параду. Шалго виглядав дуже втомленим. Уночі старий спав мало, і рання поїздка у Балатонфюред виснажила його. Непогано було б перепочити. Якби це від нього залежало, завалився б спати. Проте полковник не давав нікому спокою і наполягав на нараді, яка, за його словами, триватиме недовго. Відпочити, мовляв, можна і після наради…

На терасі була така спека, що дійсно міг закипіти мозок. Кара знав: коли нараду проводити там, то Шалго обов'язково дріматиме, тому повів усіх до вітальні, де влаштував для себе справжню канцелярію. Ліза ще зранку опустила штори, так що в кімнаті стояла приємна прохолода.

Першим почав звітувати Балінт. Він повідомив, що дача по вулиці Гуньяді, два, дійсно належить Кюрті. Розстеливши на столі план будинку, показав розміщення кімнат. У будинку над самим озером п'ять кімнат і чимало службових приміщень. Вартість дачі орієнтовно близько мільйона форинтів. Сім'я має постійне і надійне джерело грошових надходжень, бо вже кілька років підряд з весни до осені дачу орендує за сто сорок тисяч форинтів колектив друкарні ім. Гутенберга. Збудована дача у тридцять сьомому році першим чоловіком матері Беати — Денешем Гаваші. Мобілізований в армію як лейтенант запасу, Гаваші загинув у перші дні кампанії. Під час війни в будинку містився німецький штаб. Удова часто навідувалась у Балатонсемеш, проте на дачі не зупинялася. Будинок оглянуто, але ніякого скарбу не знайдено..

— Обшук проводили з допомогою апаратури? — поцікавився Кара.

— Звичайно. Ми проглянули також сад.

— Можу собі уявити, якою сенсацією була поява там бригади майора Балінта, — глузливо вставив Шалго.

— Аякже, — в тон відповів Балінт. — Передусім ми наказали розголосити по селищу, — що шукаємо заховані скарби. Власне, вчинили саме так, як і ви зробили б на нашому місці, дядечку. — І звернувся до Кари: — Я переконаний, що та угорська жінка, яку згадував Губер, є матір'ю Беати Кюрті.

— Можливо, — погодився Кара. — Залишається дрібниця: довести це. Чи не так?

— Треба ще більше налякати пана Салаї, — запропонував Балінт, якому в основних рисах уже було відомо про зізнання Салаї. — Я впевнений, розмова з ним дасть нам багато.

— А потім перед прокурором він відмовиться од усього сказаного, — заперечив Кара. — Ми доможемося успіху лише тоді, коли викладемо на стіл докази.

— Як хочете, а я даю собі голову відрубати, що вбивця не хто інший, як Салаї, — настоював на своєму майор.

— Шкода такої розумної макітри, синку, — зауважив Шалго.

— Я б, дядечку, негайно заарештував і ваших підопічних — Беату і Сюча, коли б моя воля.

— Дійде черга і до них, — мовив Шалго. — Поспішиш — людей насмішиш. Не кажи «гоп», поки не перескочиш. Навести тобі ще кілька приказок? Чи, може, якийсь анекдот про міліцію?

— Ідіть під три чорти з вашими анекдотами, — розсердився Балінт і звернувся до Кари: — Товаришу полковник, а що, коли Губер сказав правду?

— Саме над цим і міркуємо, — сказав Шалго. В голосі його вже не вчувалось іронії. — Саме в цьому «а що, коли» і полягає суть справи.

— Ви знову занадто мудруєте. Адже факти стверджують, що Губер не брехав.

Шалго здивовано глянув на молодого майора.

— Кажете, факти? Які саме? Рація — то факт. Факт, що Віктор Меннел був розвідником. Факт, що фірма «Ганза» є засекреченою організацією федерального розвідувального бюро. Факт, що з розвідувальної мережі фірми «Ганза» ми не знаємо жодного агента.

— Беату Кюрті і Тібора Сюча знаємо ж, — рішуче випалив Балінт.

— Це тільки здогадки, а нам потрібні факти, — заперечив Шалго. — Я можу сказати, Міклоше, ще більше. — Він узяв сигару, зачекав якийсь час, щоб віддихатись, і закурив. Пустивши кільце диму, повів далі: — Щойно Гейза Салаї зізнався, що приїхав сюди з Балатонфюреда з наміром убити Віктора Меннела.

— Неймовірно! — вигукнув Балінт.

— Півгодини тому дзвонив Пішта Фелмері: проведено очну ставку. В особі Салаї впізнали чоловіка, з ким Меннел зустрічався надвечір дев'ятнадцятого на набережній. Очевидці підтвердили, що тим невідомим був Гейза Салаї. І все ж я не переконаний, що само він убивця.

— Щось не віриться, — зауважив Балінт. — Зізнався, що приїхав сюди вбити Меннела, а напередодні вбивства прогулювався з ним у всіх на очах…

— Про що вони говорили в той вечір? — звернувся Кара до Шалго.

— Салаї просив Меннела відступитися од його нареченої. До речі, ця частина зізнання в мене. — Він підвівся й пішов до сусідньої кімнати.

— Це Шалго «розколов» Салаї? — запитав Балінт.

— Разом із Фелмері, — відповів Кара. — Хоч, на мою думку, ще не до кінця. Не знаю, в чому їм зізнався Салаї, проте не слід забувати — у нього досить виграшне становище. Адже Меннела вже немає, тому Салаї може давати такі показання, які йому вигідні. Те, що він скаже, нема кому спростувати, а спіймати його на брехні можна хіба що логікою. Важка справа. Здавалось би, невідомий, якого ми шукали, в наших руках, та користі з того поки що мало. Десь ми схибили. З годину тому я розмовляв по телефону з Фелмері. Він каже, що Салаї стає дедалі самовпевненішим. Виникає запитання: чому? Можливо, через те, що, пишучи зізнання, добре все обміркував і дійшов до висновку: голі факти ще не мають сили доказу. Він визнає лише те, що вважає для себе доцільним. А далі, мовляв, доведіть протилежне.

Повернувся Шалго, і вони замовкли. Товстун підійшов до вікна, підняв штору і сів на своє місце.

— Послухайте-но, що пише Салаї, — сказав він, звертаючись до полковника. — «… Меннела я зустрів у кафе. Він сидів спиною до входу і не бачив мене. Схоже на те, що когось чекав. Я був переконаний: він чекає Беату. Мабуть, думав я, Беата приїхала сюди попередити його. Я вже згадував: ми з