Агент №13 - Андраш Беркеші

— А ви ким будете? Теж міліціонер?

— Так. Так. Інспектор Шалго.

Салаї витер спітнілого лоба й уважно оглянув руку, вдаючи, що його надзвичайно цікавить, скільки на ній краплинок поту.

— Вип'єте щось? — підняв він очі на гостей.

— Ні, спасибі, — відмовився Фелмері. — Але ви на нас не зважайте. Пийте на здоров'я.

Вони почекали, доїш Салаї відкоркував пляшку охолодженого пива, налив склянку і жадібно випив. Потім поклав три непочаті пляшки в раковину умивальника і пустив холодну воду. Повернувшись, запалив сигарету і сів на ліжко, спершися спиною об стінку.

— Ви знаєте Віктора Меннела? — раптом спитав Фелмері. Вони наперед домовилися з Шалго, що інженера допитуватиме він. Очевидно, це запитання застало інженера зненацька, бо він помітно розгубився. Потім удав, начебто недочув прізвища.

— Кого, ви сказали?

— Віктора Мен-не-ла, — повторив Фелмері по складах.

— Меннела? Віктора Меннела? — Салаї зосереджено зсунув брови і втупився у стелю, ніби очікуючи підказки з неба.

«Поводиться досить непрофесійно, — подумав Шалго, з цікавістю чекаючи на відповідь. — Якщо відмовиться, можна одразу взяти його з собою, з ним не буде багато клопоту: надто примітивно бреше».

— Ви, мабуть, маєте на увазі того німця, з яким ми торік познайомилися в Італії?

— Саме його, — кивнув Фелмері. — Що вам про нього. відомо?

— Про Меннела?

«Не такий уже він і примітивний, — подумав Шалго. — Повторює запитання, отже, має певний досвід: прагне виграти час. Ще не отямився від першого приголомшення і обмірковує своє становище. Обдумує, скільки і що саме нам може бути відомо про його стосунки з Меннелом.

— Так, про Меннела, — ще раз терпляче повторив Фелмері.

— Як вам сказати… Власне, майже нічого. Ви ж знаєте, як відбуваються подібні знайомства. Випадково в дорозі познайомишся з кимось, починаються балачки, теревені, анекдоти, хильнеш з ним по чарчині, приїдеш додому, і часом усе вилетить з голови.

— А ви з ним познайомилися випадково?

— Здається, так. Якщо не помиляюсь, ми зустрілися в Ліворно. — Він удавано посміхнувся. — От бачите, я й цього вже не можу точно пригадати.

«Йолоп ти, хлопче, — подумав Шалго. — Або ще не помітив, що листівки Меннела вже в тебе немає».

— Я інженер-будівельник. Будинки пам'ятаю краще, ніж людей. Меннел… Віктор Меннел… Стривайте, стривайте! Щось, здається… Так, так, щось пригадую. Це був такий готичний чолов'яга, з обличчям у стилі барокко. А що з ним? Чому вас цікавить Меннел?

Фелмері глянув на старого, немов просячи у нього поради: що робити, як поводитися далі? Шалго відповів ледве помітним кивком: «Продовжуй у такому ж дусі, синку. Так, як ми й домовились. Усе гаразд».

Лейтенант прикинувся, що не почув запитання Салаї.

— Коли ви зустрічалися з Меннелом востаннє?

Інженер уже зрозумів, що запитувати тут можуть тільки вони, а йому доведеться лише давати чіткі відповіді на питання слідчого. Не сподобалися йому і мовчазність старого, його пронизливий погляд, підозріло-глузлива посмішка. Все це й примушувало його напружено обмірковувати свою відповідь.

— Востаннє, кажете? — обмацував він своєю широкою долонею м'ясисте підборіддя. — Заждіть хвильку, зараз спробую пригадати. Коли ж це ми приїхали в Ліворно? Якщо не зраджує пам'ять, п'ятого або шостого червня, торік.

— З ким ви туди приїхали?

— Звісно, з нареченою та майбутньою тещею.

— Прізвище вашої нареченої?

— Беата Кюрті. Мати її — Петерне Кюрті. Доктор Петерне Кюрті.

«Трохи заспокоївся, — відзначив про себе Шалго. — Мабуть, із запитань лейтенанта зробив висновок, що ми про нього знаємо мало».

— А за яких обставин ви познайомилися з Меннелом? — вів далі Фелмері, запалюючи сигарету.

— Це трапилось ось як. Моя наречена з матір'ю пішли за продуктами. Справа в тому, що ми зупинилися в кемпінгу, і довелося задовольнятися самооблуговуванням: перед поїздкою нам обміняли всього по сімдесят доларів, а це небагато. Доводилось заощаджувати на харчуванні, щоб жінки змогли купити собі щось із одягу. Власне, ми жили на одних консервах, але часом хотілося поїсти чогось гарячого. Так от, після обіду того дня жінки поверталися з базару, а я порпався в моторі своєї машини. Щось барахлив двигун.

— Яка у вас машина?

— «Оппель-рекорд-67». Непогана модель.

— Отже, ваша наречена поверталася з базару, — перебив його Фелмері. — Продовжуйте.

— Так. По дорозі вона спіткнулася і пошкодила ногу. А тут Меннел саме проїжджав на машині, ото й підвіз їх додому. А ввечері запросив нас у ресторан.

«Ось тепер цей хлопчисько бреше спокійно, холоднокровно», — подумав старий і вже розсіяно слухав інженера, який заходився докладно описувати, що подавали в ресторані на вечерю. Дивно — спочатку не міг згадати випадкову зустріч із отим німцем з «готичною фігурою» та обличчям «у стилі барокко», а це вже пам'ятає навіть те, що подавали тоді на вечерю.

— Меннел розмовляв по-угорськи? — зненацька спитав Фелмері.

— Ні.

— Якою ж мовою ви розмовляли?

— Беата з матір'ю — по-німецькому, я по-французьки. Меннел досить поганенько володів французькою.

— Чому ви говорите про Меннела в минулому часі? — спитав Фелмері. — Хіба він тепер розмовляє по-французькому краще? Чи, може?.. — Лейтенант не закінчив, бо помітив, що його запитання збентежило Салаї.

— Власне, в чому справа? Чого вам треба від мене?

— Відповідайте на запитання, — спокійно повторив Фелмері. — Чому згадали прізвище Меннела в минулому часі?

— Тому, що востаннє зустрівся з ним минулого року.

— Після того чули щось про нього? Можливо, одержували від Меннела лист чи поштову картку? — наполягав Фелмері, обмірковуючи тим часом, коли перейти в наступ. Не без удоволення відзначив: присутність Шалго не бентежила його, навпаки, при ньому він почувався навіть упевненіше. Неначе практикант в автомобілі, коли поруч — інструктор. Хоч і припуститься помилки, інструктор натисне на педалі, загальмує і виправить. Судячи з посмішки старого, досі все йшло гаразд. Вони ще заздалегідь домовилися, що тільки