Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

гаражі Нинішньої Другої Дружини мого Колишнього Другого Чоловіка. Так уже вийшло, що ми з Шуриком — так звуть Другого Колишнього — знову жили за п'ятнадцять хвилин пішки одне від одного. Раніше, відразу після другого розлучення, я наймала квартиру неподалік від місця, де мешкав Шурик. А згодом він перебрався до нової законної дружини (варто зауважити, що сталося це значно пізніше за наш із ним розрив), а я до незаконного Жорика. Наші половини, за дивним збігом обставин, жили в одному районі. Таким чином, ми з Шуриком знову виявилися сусідами. Певна річ, я просто не мала права не скористатися люб'язно запропонованим місцем у Шуриковім гаражі. Звичайно, розумніше було розтягти романтичний період стосунків із Жориком, аби встигнути отримати на додачу до «Форда» ще й гараж. Але, на жаль, я ніколи не вміла застосовувати власні почуття для корисливої мети. Втім, мій Другий Колишній Чоловік, він же нинішній чоловік моєї близької подруги Вікторії, зовсім не відчував незручностей від мого вторгнення до їхнього величезного гаража.

Я кілька разів повернула ключ у замку, відчинила двері, клацнула вимикачем. Безтямно вдивляючись у порожнечу освітленого простору, кілька разів протерла очі. Про всяк випадок вийшла на вулицю й там протерла очі знову. Гараж стояв на місці. «Форда» всередині не було. Новеньке «Вольво» Шурика стояло на місці. Гараж стояв на місці. А от старого «Форда», який уже ледве дихав, не було! Згадала основні правила поведінки в критичних ситуаціях — кілька разів вийшла з гаража і ввійшла назад. Ситуація не змінилася. «М-да! Спочатку розбили серце зрадництвом, потім спробували розбити голову страшними звуками і скрутити в'язи, скидаючи з-під стелі… Залишили без коханого чоловіка, без справи й без авто… Тепер ось до інфаркту довести намагаються… Ет, не треба було тоді богохульствувати…» Я сіла просто на залитий мастилом поріжок оглядової ями, підперла рукою підборіддя і взялася до спроб не заревти.

Розділ другий,
котрий спокутує частину гріхів попереднього

Незважаючи на те, що за статусом колишні чоловіки мусять мати самі недоліки, Шурик володів єдиною безперечною чеснотою: він завжди з'являвся вчасно. Ось і тепер мій другий колишній чоловік примудрився з'явитися за півмиті до того, як я зважилася набрати на мобільному Жориків номер, аби порадувати його зникненням «Форда» й істерично зажадати негайної допомоги.

— Кет, ну чому ти завжди з'являєшся так невчасно?! — замість привітання Шурик чомусь невдоволено закопилив губи й гордовито виставив своє квадратне підборіддя. Цей вираз обличчя означав, що Шурик гнівається. — Що ти тут забула зараз?

Ну от! Бракувало ще, аби Шурка розмовляв зі мною так брутально…

— Хіба ми домовлялися про зустріч, і я спізнилася? — з награною наївністю закліпала я. — Пробач, забула. Просто не здогадувалася, що ти нудишся в чеканні…

— Не перестаю вражатися твоїй здатності обертати будь-які наїзди на компліменти, — Шурик неуважно посміхнувся. Він ніколи не вмів гніватися довго. — Все-таки краще було б, якби ти зайшла кількома хвилинами пізніше…

Взагалі така поведінка зовсім не властива моєму колишньому чоловікові. Зазвичай він радів зустрічам зі мною. Останні років зо три ми з Шуриком підтримували дуже близькі дружні стосунки, тому я, звичайно, розраховувала на підтримку в тяжку хвилину. «Отакої, — подумала я, — коханий чоловік по-зрадницькому їде у відрядження, улюблений «Форд» нагло зникає… А колишній чоловік, він же за сумісництвом найкращий друг, замість того, щоб надавати посильну допомогу, всіляко демонструє відсутність бодай найменшої привітності…» Мені раптом стало до смерті себе шкода. Що ж, коли навіть Шурик не бажає мене бачити, я можу й піти. Залишуся наодинці з власним горем, і хай ця безодня мене без жалю поглине. Дивлячись прямо перед собою, я мовчки рушила до виходу.

— Стривай, ти куди? — постать другого колишнього чоловіка, немов гора, стрімко виросла на моєму шляху.

Я не відповіла, й далі повільно простуючи до дверей. Шурик задкував і, безглуздо розмахуючи руками, вигукував дивні слова.

— Зажди! Не ходи туди! Я спершу повинен тобі пояснити! Ти ж, напевно, вже все неправильно зрозуміла…

— Та що ти там, труп, чи що, на задньому сидінні ховаєш? — я не витримала і, не без жалю залишила образ несправедливо скривдженої та зупинилася.

Шурик важко зітхнув, пригладив чомусь постійно розкошланого чуба, швидко протер окуляри і чомусь заговорив пошепки.

— Ні. Трупа там немає. А ось авто… Авто є…

— Ну, хоч у когось, — автоматично огризнулась я, не цілком розуміючи, до чого він хилить.

— У тому-то й річ. Моє авто стоїть у тебе за спиною. Бачиш?

Я про всяк випадок озирнулася, перевіряючи.

— Виходить, я приїхав не на ньому…

— Ти що, вкрав чиєсь авто? — не без поваги поцікавилась я.

— Так. Тобто, ні. Тобто… Я лише взяв його покористуватися…

Мені жахливо набридли всі ці таємниці.

— Негайно кажи, в чому справа! — я набрала повні груди повітря і звично взяла перші нотки істерики, яка була саме доречною. — У мене тут трагедія на трагедії, а ти дурня клеїш…

— Пообіцяй, що не вважатимеш мене лютим ворогом і при цьому ні про що не допитуватимешся…

— Говори! — прогарчала я, бо згадала, що, на жаль, спільне життя з істеричною Вікторією зробило Шурика невразливим для жіночих сліз.

— Обіцяй! — Шурик залишався непохитний.

— Говори! — я вже грізно блискала очима.

— Обіцяй!

— Обіцяю! Говори! — цікавість виявилася сильнішою, і я