Дванадцять китайців і жінка - Джеймс Хедлі Чейз
— Її хтось побив?
— Я міг би таке припустити, бо смуги на її спині були дуже червоні.
Пола хвильку розмірковувала.
— Може, дамочка боялася, що ти повіриш, ніби вона божевільна, а, побачивши синці, зрозумієш, що насправді — потрапила у халепу.
Феннер кивнув.
— Можливо, але мені це не подобається.
Поки офіціант наливав йому ще склянку віскі, Пола знову поглянула на немолодого чоловіка за сусіднім столиком. І сказала Феннеру:
— Не обертайся. Той тип зацікавився тобою...
— То й що? — нетерпляче запитав Феннер. — Можливо, я йому сподобався?
— Ага, він просто упевнений, що ти створений для голівудських фільмів!
Літній чоловік раптово звівся на ноги, підійшов до них, а тоді нерішуче зупинився. Вигляд у нього був такий скорботний, що Пола підбадьорливо посміхнулась. А старий тим часом запитав:
— Вибачте, ви часом не містер Феннер?
— Так, це я, — підтвердив той без жодного ентузіазму.
— Мене звати Ліндсей. Ендрю Ліндсей. Мені потрібна ваша допомога.
Феннер неспокійно посовався.
— Приємно з вами познайомитися, містере Ліндсей, але не знаю, чи зможу чимось вам допомогти.
— Не присядете, містере Ліндсей? — запропонувала Пола.
Феннер люто зирнув на неї, та Пола вдала, що не помітила цього.
Ліндсей, трохи повагавшись, присів.
А Пола продовжувала демонструвати вишукані манери, чим дуже нервувала Феннера.
— Містер Феннер — вельми заклопотана людина, та не пригадую випадку, щоби він відмовив комусь у допомозі.
Феннер подумав: «Цій малій треба буде трохи всипати, щойно ми залишимося наодинці».
Тим часом кивнув Ліндсеєві.
— Звісно ж! То що вас непокоїть?
— Містере Феннер, я читав, як ви знайшли міс Блендіш, коли її викрали. У мене така сама проблема. Моя маленька дівчинка учора зникла.
І дві скупі сльозини скотилися його обличчям. Феннер відвів погляд.
— Містере Феннер, благаю вас! Допоможіть її знайти! Вона все, що у мене є, і лише Господь знає, що з нею сталося.
Феннер допив віскі й зі стуком поставив склянку на стіл.
— Ви повідомили поліцію? — різко запитав він.
Ліндсей кивнув.
— Викраденням людей займається ФБР! У них це виходить краще! Наберіться терпіння — вони її знайдуть.
— Але ж, містере Феннер...
Той заперечно крутнув головою. Потім підвівся.
— Мені дуже шкода, однак не можу цим зайнятися.
Обличчя Ліндсея зморщилось, як у немовляти, котре ось-ось заплаче. Він простягнув правицю і вчепився Феннерові в рукав.
— Містере Феннер, зробіть це для мене. Ви не пошкодуєте. Я заплачу вам, скільки скажете. Виставте будь-який рахунок. Ви знайдете мою маленьку дівчинку швидше, ніж будь-хто. Я знаю, що ви це можете, містере Феннер! Благаю вас, зробіть це!
Очі Феннера були холодні, мов крига. Він м'яко, але рішуче скинув руку Ліндсея зі свого плеча.
— Послухайте! — сказав йому. — Я сам собі хазяїн, не працюю ні на кого. Якщо хочу взяти роботу, то беру її. Якщо ні, то відмовляюся від неї. І просто зараз дещо не дає мені спокою. Мені шкода, що ваша дитина потрапила у халепу, та нічим не можу зарадити. ФБР — достатньо могутня організація, щоби потурбуватися про вашу доньку й тисячі таких, як вона. Вибачте, але я цим не займатимуся.
Він кивнув Полі та вийшов з бару. Ліндсей безсило опустив руки і знову беззвучно заплакав. Пола поплескала його по руці. Потому піднялась і полишила бар.
Феннер стояв, чекаючи на неї. Коли дівчина підійшла, роздратовано сказав:
— Ти забагато собі дозволяєш! Де ми, в дідька, працюємо — у детективному бюро чи в притулку для собак?
Пола винувато поглянула на шефа.
— У старого зникла донька. Невже тобі байдуже?
— Для мене це — зайвий головний біль, — різко обірвав Феннер. — Повертаймося до контори, у нас купа справ.
— Інколи вважаю, що ти дуже розумний, — гостро сказала Пола, підходячи до рецепції. — Але зараз я би і копійки за твій розум не дала!
Високий молодик підвівся зі зручного крісла в холі й підійшов до Феннера.
— Мене звати Ґроссет. Я — з окружної прокуратури. Мені треба з вами поговорити.
Феннер буркнув:
— Я дуже зайнятий, хлопче. Зайдіть-но до мене завтра, коли я трохи звільнюся.
Ґроссет, немовби просячи вибачення, вказав на двох копів у цивільному, котрі відразу ж перегородили Феннерові дорогу.
— Ми можемо поговорити тут або у моєму кабінеті, — сказав церемонно.
Феннер вишкірився.
— Затримання? Гаразд, поговорімо тут, але швидко!
Пола сказала:
— Я дещо забула. За хвилину повернуся.
Вона полишила їх та повернулась у бар готелю. Ліндсей досі був там, і Пола присіла поруч.
— Не думайте про містера Феннера погано, — сказала вона м'яко. — Але саме зараз він займається дуже нелегкою справою. Ось чому грубуватий. Але він не хотів вас образити.
Ліндсей, підвівши голову, поглянув на Полу.
— Мабуть, мені не слід було просити його про це, — сказав він безпорадно. — Та моя дівчинка для мене — все.
Пола дістала зі сумочки записник.
— Розкажіть мені все, що знаєте про зникнення вашої доньки, — сказала. — Не можу нічого обіцяти, однак, можливо, мені вдасться його вмовити.
У заплаканих очах старого зблиснув вогник надії.
— Звісно, звісно, — хрипко сказав він. — То що би ви хотіли знати?
* * *
Феннер пішов слідом за Ґроссетом, і вони присіли у відлюдному куточку бару поруч з готелем. Феннер був напружений та пильний.
Натомість Ґроссет залишався спокійним — і навіть занадто. Він клацнув пласким золотим портсигаром і запропонував Феннерові сигарету. Підніс запальничку до обидвох сигарет.
Феннер коротко зауважив:
— Кучеряво живете, хлопці.
Наче не розчувши, Ґроссет зауважив:
— Здається, ми з вами раніше не зустрічалися...
Він заклав ногу на ногу, виставивши напоказ картаті чорно-білі шкарпетки.
— Я перевірив вашу ліцензію. Ви заробили купу грошей, розплутавши справу про викрадення міс Блендіш. Тоді були ще детективом-початківцем. То був ваш зірковий час, і ви зуміли вирватись із Канзас-сіті й перебратися сюди. Все правильно, чи не так?
Феннер випустив велике кільце диму.
— Ви почали цю розповідь, — протягнув, — вам і закінчувати.
Ґроссет споважнів.
— У Нью-Йорку ви вже півроку. Здається, за цей час не надто багато тут досягли...
Феннер позіхнув.
— Я — в процесі вибору, — відповів з удаваною байдужістю.
— Сьогодні зранку ми отримали щодо вас серйозну інформацію.
Феннер
