Зодчий із пекла - Світлана Горбань

Але довго злитися й засмучуватися практикант не вмів. Він відклав убік нецікаві папірці — статистику, звіти. Ліниво погортав підручник з історії світової культури, залік з цього предмету майбутній великий детектив здати поки що не спромігся. Тому, демонструючи свою невисоку культуру, почав задумливо покусувати передніми зубами ніготь великого пальця. Нарешті не витримав:

— Так діють тільки маніяки.

— Ти про що? — прикинувся наївним Кінчев, але недобро зіщулив очі.

— Дак про вбивства ж. Серійні.

— Ти, мабуть, уже всім однокурсникам роздзвонив, що серійні вбивства тут розслідуєш?

Міша не зрозумів, чим пахне крижаний тон його тимчасового начальника й добродушна зізнався:

— Дзвонити дорого. Я їм «есемески» розіслав.

— А як же таємниця слідства?

— Багато я міг в «есемесці» написати? — Мишко почухав гострий кадик. — До речі, Блюмкович, Надія Іонівна, усе, що нам відомо, біля паркану свого будинку сусідці розповідала. Досить голосно й з подробицями.

— Ну-ну-ну, — заворушився й заскрипів підлогою Віктор, — що за подробиці?

— Та все, що ми і так знаємо.

— Михайло, напруж мозки! Усього знати ми не можемо. Згадуй!

Шерман звів очі до стелі.

— Так от… Нова прибиральниця Ярижських, Дука ця, забув, як її кличуть… Е-е, Тетяна…

— Ну-ну, продовжуй!

— Так вона матусею охоронцеві Дмитру Дуці доводиться.

— І що?

— І кумою другій прибиральниці, Тетяні Михайлівні.

— І кличуть їх обох Тетянами! Дуже підозріло! — Кінчев посміхнувся. Саркастично.

— Не смійтеся, я згадую все… Щоб нове не пропустити… Найголовніше… Бабка вбитої заговорюватися стала від горя. Всіх підряд обвинувачує.

— Це нам відомо.

— А, от іще! Коли в особняку санаторій був, там люди, як мухи, помирали. Від невідомих причин. Тому його й закрили.

— Ти в це віриш? — підлога під Кінчевим заскрипіла голосніше.

— Можна перевірити. Зв'язатися з Міністерством охорони здоров'я. Може, в них архіви збереглися.

Віктор розцвів іронічною радістю:

— Боюся, саме тобі ми це й доручимо. Зв'язатися з архівами.

— Завжди готовий. Я швиденько, з Інтернету…

— Зачекай, це й усі твої новини?

— Ні. Всі думають, що вбивці… Що це якось пов'язане з родиною Ярижських. Ну, тіпа, через них усі нещастя.

— Чому саме через них?

— Жінки не говорили. Так — емоції… Ярижські їм не подобаються: багаті, пихаті.

— А ти сам що думаєш?

— Я думаю: хтось їх попереджає. Залякати хоче.

— Молодець!

— Правда? І ви так думаєте?

Кінчев грізно постукав по столу вказівним пальцем:

— Ні-ні-ні, це ти так думаєш! Запам'ятай, Михайло! Слідчий не думає на когось, не підозрює, а висуває версії.

— І у вас є версія?

— Є. Але аргументів для неї обмаль. Одні емоції…

— А що якщо… засідку влаштувати?

Віктор знову не на жарт розлютився:

— Мовчи вже про засідку! Ти вчора в одній уже…

— Не всі ж такі, як ці ненормальні Блюмковичі!

— Ти так думаєш? Так ти, Мишко, Богові дякуй, що тебе Блюмковичі у своєму городі спіймали, а не їхня сусідка Дубковецька. Там би парою синців справа не закінчилася. Там би нам усім дісталося так, що й подумати страшно. У неї дочка — редакторка місцевої жовтої газетки. Скандальна дама! Накатала би про наші безстрашні органі грандіозний матеріал під заголовком: «Знову перевертні в погонах».

— І де б вона компромат взяла? Нічого ж такого не було.

— Де такі компромат беруть? З пальця висмоктують. Вона б розписала, що ти не просто так заліз на її суверенну територію без дозволу й ордера, що це ти, саме ти поцупив і стіл, і мотор, і всі заощадження самотньої бабусі. І поміть, в таких виразах, що всі б тебе за злодія вважали, але ніде про це прямо не говорилося б. Вона так уміє кожну фразу закрутити, що ні до чого й не причепишся. Ця мадам уже вісімнадцять судових процесів виграла. Про наклеп, захист честі і таке інше. Позивачі так і залишилися обпльованими.

— І що ж, ніхто їй рота закрити не може?

— Та ти що?! Вона в нас — перший борець проти корупції й усякої неправди, заступниця скривджених. Її публіка на руках готова носити. Взагалі-то є за що. У неї й слушні матеріали бувають… — Кінчев позіхнув.

Практикант зітхнув і знову запропонував:

— Ні, а якщо все-таки простежити за особняком? Засідку влаштувати — справжню!

— На все — свій час. А зараз непогано б у себе вдома в засідці посидіти. За чашкою чаю. Ех, поставити б отут кушетки! Та подушки! Гаразд, ходімо додому, практиканте.

Кінчев неохоче підвівся. Міша задоволено відклав убік недошиті документи. Він уже бачив себе оточеним щільним кільцем інститутських товаришів, які жадібно ловлять кожне його слово. А він каже байдужим тоном: «Пам'ятаю, коли ми сиділи в засідці…»

І він, і ненабагато досвідченіший Кінчев інтуїтивно відчували: найцікавіше в них попереду, воно вже близько, не за горами, і засідки — теж. Тому що два вбивства в будинку Ярижських — це поки тільки квіточки…

Попереду на них чекали і ягідки… І підлога співчутливо заскрипіла їм услід.

— Отже, пхе, всі три жінки розповідали тобі за продаж дівчат з містичним жахом, пхе? — Кінчев на ходу палив і від того вимовляв слова невиразно та наче неуважно.

— Я не знаю, як це — містичний, — не погодився Цокотюха. — І не казав про жах. Просто всі вони боялись.

— Кого? Свинаренка там і слід прохолов.

— Мені