Зодчий із пекла - Світлана Горбань

Афанасенко Ігор Федорович, 35 років, — по будинку далі кухні ніколи не ходив, гарний сім'янин, батько двох дітей. Коли вбивали Зачепу, працював на власному городі, коли Гапченка — був на батьківських зборах у школі.

Панчук Антон Антонович, 31 року, — за 5 днів до першого вбивства зламав ногу й знаходиться у лікарні.

10. Саломатін Ріхард Віленович, 37 років, двірник-садівник, глухий, неодружений, працює добре. Під час убивства Зачепи працював у дворі. До вбивства Гапченка пішов додому разом з прибиральницями. У будинку не буває. Живе з батьками.

11. Путяєв Едуард Семенович, 47 років, — сантехнік, поет і філософ. В особняку останніми днями не був.

12. Нові прибиральниці, почали працювати після смерті Аліни Зачепи. Пішли з будинку разом перед загибеллю Гапченка разом із Саломатіним:

Дука Тетяна Яківна (мати Дмитра Дуки), 49 років, заміжня, четверо дітей, молодшому — 8 років;

Семенова Тетяна Михайлівна, 41 року, розлучена, двоє дітей, кума Тетяни Дуки.

Кінчев трохи помилувався списком, потім накреслив під ним нерівну товсту лінію і дописав нижче:

Тимофіївна, Аліна, Щукіна, обоє Ярижські помічали дивні речі: спонтанне спрацьовування справної сантехніки, невідомого походження сліди.

Аліна бачила привидів.

В цьому домі завжди коїлося щось незрозуміле.

Він подумав і ще раз підкреслив — завжди! І приліпив зверху зелений стікер, на якому швидким почерком було написано: «Світ — неосяжний, але ти не сховаєшся ніде».

Потім узяв ще один аркуш формату А4, розлінував його й написав:

Подумав ще трохи, підкреслив деякі прізвища та розставив у двох місцях великі знаки оклику.

На іншому аркуші переробив таблицю інакше:

Знову звернувся до свого непрофесійно накресленого плану й відмітив на ньому кольоровими гелієвими ручками, де знайшли тіла і де хто з підозрюваних можливо знаходився на момент злочинів.

Віктор Артурович покусав губи, постукав вказівним пальцем у куточку плану. Кривлячись, розкуйовдив своє негусте м'яке волосся кольору пшениці, що намокла під дощем, і вирішив перед сном викурити ще сигаретку. Дивився у вікно на безлюдний зимовий пейзаж, повільно і з задоволенням затягувався.

Після полуночі зорі світили яскравіше. А місяць зник.

Може, і справді кинути палити просто зараз? А як же тоді думати?

Ритмічно, хрустко й бентежно рипів сніг. Ніжки у високих зашнурованих черевичках виробляли неможливі па. Прямо на снігу, на вулиці. Літала над ними яскрава широка спідниця. Гойдалися вогні, гойдалися тіні, гойдався світ. Але обличчя розпливалося: Ольга, Леся, Ольга… Усміхнена, розпашіла, зваблива… І порипування снігу замість музики…

— Вставай, сплюхо!

Розплющив очі: Вітюха торсав за плече.

Боря помугикав крізь зуби, трохи покрутився в ліжку і спустив на підлогу обидві ноги. А тулуб і голова все ще залишалися в горизонтальному положенні.

Після розмови з Кирилом він почувався так, ніби підло зрадив Лесю.

І ост іще один яскравий сон. Йому часто снилася оперета. Бо завжди любив її безтурботно-розкішний світ, любив веселу, блискучу музику. І любив спогади про матір. Самої майже не згадував, чомусь пам’ятав лише мистецьку атмосферу, в якій вона перебувала.

Тому було не тільки не дивним, а й цілком природним, що він закохався в Лесю не те що з першого погляду, а навіть з передчуття цього погляду.

Він учився тоді в торговельно-економічному коледжі, за півроку до того перейменованому зі звичайного ПТУ. І ось одного разу…

На сцені будинку культури райцентру Трудове йшов святковий аматорський концерт. Дуже непоганий, як на Борисів невибагливий смак. Коли розв’язний металевий голос конферансьє проголосив з-за лаштунків через мікрофон: «Дует Одарки і Карася! З опери Лисенка «Запорожець за Дунаєм»! Виконують лауреати обласного огляду художньої самодіяльності! Леся Гонтар і Костянтин Афанасенко! Грає оркестр Будинку культури. Зустрічаємо!» — Цокотюха вже повністю був готовий до дива: оперета ж. Мати у ній також співала. Щоправда, в хорі.

Спочатку на сцену вийшов товстющий дядько років п’ятдесяти з гаком. У свитці й шароварах, як годиться. Потім із-за плюшевої завіси випливла вона. І Борис зрозумів, що кохає її все життя, хоч і побачив уперше.

Молода, дзвінка, дивовижно красива. У народному розшитому блискітками костюмі, на голові — веселиа хустка-очіпок, на ногах — червоні чобітки. Наче ожила ілюстрація з книжки. Наче в кіно. Наче казка.

Знайомство їхнє було стрімким, а от роман розгортався поволі, бо хлопець ставився до Лесі, наче до дорогоцінної крихкої вази, наче до рідкісної заморської квітки — коротше кажучи, дихнути на неї боявся.

Вона працювала на молокозаводі. Жила у скромній хатинці з хворою матусею та зігнутою навпіл бабцею. Про велику сцени й мріяти боялась. Мати здебільшого лежала, а баба жваво ходила по всіх вулицях, спираючись одразу на два ціпка. Якось узимку послизнулась, упала — і більше не встала. Похоронили, коли Боря писав дипломну роботу. Влітку за спеціальністю влаштуватися не вдалося — пішов комірником у фірму Свинаренка.

Лесина мати помирала повільно, їй потрібна була дорога операція. Леся дивилась на Бориса, наче він, здоровий, сильний — справжній чоловік — міг чимось зарадити. І тут Кирило Іванович зробив пропозицію. Поставлю, мовляв, тимчасово директором. З відповідним окладом. Фірма — банкрутує, ти — молодий, недосвідчений, трохи посидиш за ґратами, багато не дадуть, а гроші — на бочку.

Боря й погодився.

Лесі нічого не казав — навіщо передчасно лякати?

І лоханувся.

Ні грошей, ні дівчини… Ну, гроші Кирило