Зодчий із пекла - Світлана Горбань

— Господи! Де? Хто? — пані не на жарт злякалась. — Валентине, не їдьте! Залишайтесь! Хоча б доки Кирило не повернеться. Я боюся! Це кілери! Вони полюють на нас!

— Хто? — Дизайнер не втрачав голови й уже витяг мобільника.

— Не знаю! Повірте, я казала про це слідчому, він не звернув уваги. І ось! Де ти його знайшов, Дімко! Та кажи ж! Ну!

— Та під вікном же…

— Під яким?

— Ззаду. За домом. Він того… В снігу лежить.

— Та дзвоніть же швидше, Валентине, може, вбивця ще тут! Ширяє під вікнами, доки ми тут…

— Навряд чи… — розсудливо промовив Валентин Буруковський і набрав 102.

— Я не зовсім зрозумів: ви архітектор, дизайнер чи реставратор?

— А що саме вас бентежить?

— Занадто широка спеціалізація.

Буруковський, незважаючи на трагічність ситуації, розплився в досить задоволеній посмішці й сів на свого улюбленого коня:

— Спочатку спробуємо розібратися: а що таке архітектура? Уточнімо: що таке архітектура в наш час? Це не просте будівництво, це просторова організація життя. Просторова реальність винятково різноманітна, це практично все, із чим стикається людина. Від зоряного неба над головою, від космосу далеких обріїв — до кольору фіранок, до фактури стіни в кімнаті, до найнікчемнішої сільнички на кухонному столі. Це спосіб життя, це сприйняття світу, це ставлення до світу. І будь-яке будівництво, будь-який ремонт — це нова, штучна природа, яка створюється людськими руками. Архітектура усе більш стає галуззю науки й філософії. Це не я сказав, це Френк Ллойд Райт.

— І хто ж це? Цей… е-е-е… — мляво поцікавився Кінчев.

— Френк Ллойд Райт? О, це один з найбільших архітекторів двадцятого століття! — натхненно заявив енергійний товстун.

Хоча сиділи вони в небуденно оформленому кінозалі, слідчий був настроєний набагато прозаїчніше:

— А творець цього будинку, Городецький? Де він в архітектурній ієрархії? Серед найбільших?

Валентин Леонідович зітхнув:

— Це заплутане питання. По-перше, я знаю людей, які вважають його неперевершеним, отаким собі Моцартом від зодчества, по-друге, ніде незаперечно не підтверджено, що проектував цей будинок саме неперевершений Лешек Дезидерій.

— Хвилинку, я чув, що Городецького звали Владиславом…

— Маєте рацію, Владиславом, але ще й Лешеком Дезидерієм.

— Псевдоніми чи що?

— Ну що ви! — замахав руками Буруковський. — Ніяких псевдонімів! У нього було три імені. Всі — справжні. Він, бачте, був католиком, а в них прийнято давати по кілька імен, щоб немовля мало побільше святих заступників.

Слідчий почухав носа:

— Ви не любите псевдонімів?

— Я не хотів би приховувати своє ім'я. Скажімо, Булгаков, Сергій Миколайович, писав, що псевдонім — це як злодійство, як присвоєння не свого імені, що це — гра, самообман, неправда.

— Виходить, ви — чесна людина?

— Дякую за комплімент.

— Це питання.

Киянин розвів руками:

— Принаймні, я намагаюся бути чесним…

— Приємно чути.

— Я розумію, яке питання вас зараз хвилює більше, ніж уся архітектура разом з дизайном і реставрацією.

— І що ви на нього відповісте?

— Нічого, що могло б вам допомогти. Я нічого не бачив. Я маю на увазі — підозрілого.

— А що ви тут робите, адже ремонт практично закінчений? Ті два метри паркету й без вас прекрасно дороблять.

— Ви правильно помітили, ремонт будинку закінчений, але я привіз проект реконструкції парку.

— Як, ви ще й парками займаєтеся?

Архітектор скромно відвів очі:

— Та, цікавлюся трошки й ландшафтами…

— Ну, ви — просто майстер-багатоверстатник!

— Якщо чесно, просто не можу розстатися із цим будинком. Він мене… заворожує. Це — симфонія в камені! Тобто в бетоні… Це — краще із усього, що мені доводилося бачити! Часом я так заздрю цьому талантові! Весь час згадую слова Цвєтаєвої, що рівності в обдарованості немає. І не буде. Немає справедливості в розподілі талантів! Споконвічний конфлікт Моцарта й Сальері! Скількох потрібно було обкрасти Богові аж до сьомого коліна, щоб створити одного такого… архітектора!

Слідчий задумався, поправив окуляри.

— Виходить, будинок цей — унікальний?

— Саме так! Унікальний! Неповторний! Це — шедевр!

— І стоїть у малюсіньких Барвінківцях…

— Скажіть більше: він створює Барвінківці, він удосконалює місто, облагороджує його ауру, організує його простір. Утворює унікальне художнє середовище. Високомистецьке! Майже магічне! Він впливає на всіх однією тільки своєю присутністю!

— Так, у Барвінківцях щось таке відчувається…

— І ви теж помітили?

— А що помітили ви?

Архітектор облизнув свої товсті, чуттєві, майже жіночі губки, потім переконано вирік:

— Занадто велика концентрація талантів, — помітивши, як Кінчев здивовано звів брови, пояснив: — У невеликім містечку стільки неординарних людей! Тут потужне об'єднання краєзнавців, великий літературний клуб, маса вихідців з Барвінківців стали відомими людьми.

— Звідки ви все це знаєте?

— Допомагав виносити в сарай стару музейну експозицію.

— Ви вважаєтеся, їй місце там?

— Так. Саме там їй і місце. Можете самі подивитися. Ущент пошарпані неестетичні стенди, зотліли картонні теки, фанера, що розклеїлася ще за Хрущова. Це був не музей, а позорище! Хоча цікавих експонатів вистачало. Але їх же треба вміти подати! Оформити експозицію. А сам будинок! Його не ремонтували взагалі. Ніколи! Я такого неподобства ще не бачив! Підбілювали, як убогу піч у сільській хаті. — Архітектор криво посміхнувся. — Зате хтось умудрився пофарбувати куту огорожу! Ледь відчистили… Ні, такі будинки вимагають величезних вкладень. Насамперед грошових.

— А ще яких?

— Душу треба вкладати. Інакше нічого доброго не вийде.

— Ви — містик?

— В якому сенсі?