Зодчий із пекла - Світлана Горбань

— На телефоні дивились?

— Телефон пропав… Принаймні з ним — не було.

Кінчев потер руки:

— Молодець, Миколо. Ростеш на очах. Бути тобі генералом… Перед пенсією. Труп на експертизу відправили?

— Так, звичайно… Тільки там і так усе ясно. Ножем його. Прямо в серце.

— А ти помітив, як саме — ножем?

— Як?

— Лезо ввійшло не вертикально, а горизонтально. Про що це говорить?

Микола відкрив рот, але тільки через кілька секунд відповів:

— Ззаду. Його вдарили ззаду!

— Схоже, що так. Але ти не розслаблюйся. Запиши-но показання баронеси. Вона он у тій кімнаті. Чекає на тебе — не дочекається. Ти з баронесами коли-небудь розмовляв?

— Не доводилося.

— От і повправляйся. І дивися, чемненько. Щоб потім неприємностей не було. І щоб протокол — за всіма правилами.

Микола усміхнувся й відважно попрямував виконувати непросту дипломатичну місію.

Останні листочки давно вже злетіли з гілля та встигли скорчитися й підгніти під непривітними скісними дощами. Шелестіли тихо, боязко. Так, як притлумлені збляклі голоси зляканих жінок.

— Про що це ви, сусідко, з Ганною розмовляли?

— Ой!.. А це ти, Тетяно… Та так… Пліткували.

— Я розумію, що не лінію партії на індустріалізацію обговорювали.

— Боронь, Боже! Ми про наше, місцеве… Тільки вона просила нікому…

Обидві озирнулися, кожна — за свою спину. Оточуючий світ застиг, як звичайно, у брунатно-сірих відтінках, наче в некольоровому кіно. Тільки червоні прапори над баштою Барвіненківського палацу, де тепер містилося сільськогосподарське училище, та на мачті біля будинку міськкому-ради-ГПУ підживляли пейзаж.

— Правильно, я нікому не скажу. Що, вперше?

— Тоді слухай. Тільки тихо, — вони ще раз підозріло озирнулися, потім підійшли з обох боків ближче до тину. Обидві в стареньких кацавейках, заношених ситцевих спідницях, вилінялих хустинах, немолоді, сутулі. Сіро-коричневі, як і пізня осінь, що їх оточувала.

— Ну?

Перша втаємничено зашепотіла:

— Сьогодні вранці чекісти у панському домі зятя Барвиненків ловили.

— Та їх же тепер не чекістами називають.

— Один чорт, ті, що людей беруть.

— Ну?

— Та й не спіймали. Оточили з парку, зайшли в середину — а нікого нема. Був у домі — і наче з росою випарився.

— То вони погано оточили.

— Та де погано? Вони свою справу знають. Там активістів було — не злічити.

— То, може, його там і не було?

— Якби ж то! У вікні бачили. І — не стало. Щез.

— Хм!

— А я тобі ще коли казала: хтось із тих панів нечистому душу продав. Я спочатку думала на Вірку. А виходить, що зять.

— Ух, кровопивці! Недарма ж їх, антихристів, прогнали! Не ті часи. Тепер наша влада, бідноти.

— А я про що кажу.

Обидві сторожко озирнулися.

Темне небо, темні шибки. Кожне вікно дивилося з погрозою.

Все місто забарвилося в колір смутку: голі коричневі дерева, поруділі стіни, і дорога — розбита й чорна. Ні минулого, ні майбутнього. Тільки злиденне й небезпечне сьогодення.

Кінчев був дуже злий.

Підлога в його незатишному прокуреному кабінеті прогнила й розгнівано рипіла при кожному кроці. Стілець неможливо переставити без цього скрипу!

Убивство Миколи Гапченка було таким же нелогічним, як і смерть Аліні Зачепи. Обоє були молодими, не мали ворогів і заздрісників. Нічим не відрізнялися від типової місцевої юні. Нікого серйозно не скривдили. Ні в кого з підозрюваних не було абсолютно ніяких мотивів позбавляти їх життя. Та ще так зухвало, не боячись людей, що перебували в будинку…

Обидві місцеві газетки примудрилися за одну ніч сфабрикувати лиховісні перші сторінки й уже після обіду здивувати місто й околиці небувало сенсаційним випуском. Барвінківська телестудія пустила в ефір сльозоточиву передачу з ридаючими друзями й приятелями Аліні. Все навперебій повторювали в камеру: «І мухи не скривдила ніколи», «Як співала в хорі!», «Яка добра була!», «Як її любили однокласники!», «обожнювали сусіди!» і обов'язково: «Нелюди!», «Вони повинні понести по заслугах», «Не можна залишати безкарними», «Доки в нас будуть от так, серед білого дня?»

Шкода, бідняжка Аліна не дожила до такої популярності… Для повноти комплекту не вистачало героїчної передачі про охоронця, що загинув на посту. Мабуть, уже знімають.

Зрозуміло, що міліцію, прокуратуру та слідчі органі всі згадували виключно зневажливо, передбачаючи в недалекому майбутньому цикл викривальних матеріалів під девізом: «Пройшло вже… а вони усе ще…»

Начальство теж перейнялося ситуацією до самих печінок. І з ранку встигнуло попсувати Кінчеву його печінку теж…

Віктор дістав з пачки сигарету, але не закурив, зім'яв і викинув у сміттєвий кошик. Відчував, що зараз не зможе тримати її губами, зжує від досади й злості.

Взагалі-то з цією дурною звичкою — палити — варто було б давно вже розстатися… От закінчимо цю справу, тоді… Може бути…

В куточку Міша Шерман підшивав архівні документи, низько опустивши голову. Але синці на обличчі були помітні. Улаштував, розумник, учора ввечері самодіяльну засідку на дворі вдруге вже обікрадених Блюмковичів. Цього разу поцупили в них старий мотор від допотопного «Запорожця», що його хазяї давно вже збиралися здати в металобрухт. Помилково, прийнявши за викрадача, невдачливого студента побив син громадянки Блюмкович, який приїхав інкогніто з обласного центру. І правильно зробив. І Мишко сам це розуміє. І