Фаворит - Дік Френсіс

— Коли це було? — запитав я, ледве стримуючи хвилювання. Адже то могла бути саме та розмова, що її Білл вважав просто жартом і на яку не зважив навіть Піт.

— Це була остання таткова розмова, — діловито пояснив Генрі.

— А ти не пам'ятаєш, що він хрипів? — лагідно допитувавсь я.

— Це відбувалося за два дні до того, як татко розбився. Ми саме йшли спати, як оце зараз. Задзеленчав телефон, я підкрався й почав підслуховувати. Той хрипко питає: «Ви будете скакати в суботу на Адміралі, майоре Девідсон?» Татко відповів, що так… — Генрі зажмурився, намагаючись зосередитись. — Тоді чоловік ось таким голосом повелів: «Ви не повинні виграти на Адміралі, майоре Девідсон». — Хлопчик імітував його хрипотіння. — Татко зареготав, а той і каже: «Я сплачу вам п'ятсот фунтів, якщо пообіцяєте не виграти». А татко йому: «Ідіть ви під три чорти!» Я мало не засміявся, адже він завжди забороняв мені так висловлюватися. Тоді хрипун заявив, що не хоче, аби татко виграв, і що Адмірал упаде, коли не покориться. А татко йому: «Ви просто божевільний!»— і поклав трубку, а я хутенько шаснув до своєї кімнати, бо вийшли б непереливки, якби татко мене застукав.

— Ти щось казав потім батькові?

— Ні. Не міг же я признатись, що підслуховую.

— Авжеж, — мовив я, стримуючи усмішку.

Потім побачив, як очі Генрі розширилися, коли він збагнув, що все це означає.

— Виходить, то був не жарт! — здивувався він.

— Ні, зовсім не жарт.

— Але ж той тип не міг усе влаштувати так, щоб Адмірал упав? Не міг?! Адже так? — Генрі відчайдушно хотів почути заперечення. Очі блискотіли, він розумів, що чув голос саме того негідника, який убив його батька. I хоч він мусив знати про фатальний дріт, я подумав, що зараз не слід цього казати.

— Правду мовлячи, не знаю. Не думаю, — збрехав я. Та очі Генрі дивилися кудись крізь мене, ніби він бачив щось жахливе.

— Що трапилось? — озвалася Поллі. — Чому Генрі так хвилюється? Хтось казав таткові, що не хоче, аби він виграв. Але чого ж так рюмсати?

— А він завжди все так добре пам'ятає? — спитав я її. — Адже це було місяць тому.

— Ну, не завжди, — відказала мала. — Зате він ніколи не бреше.

Я знав, що це так. Генрі не вмів брехати. Він уперто сказав:

— Я не розумію, як він зумів це підстроїти?

Я принаймні радів, що допитливий хлопець діловито шукав пояснення, а не впадав у відчай. Може, я не завдав йому нового болю своїм відкриттям.

— Лягай спати і не суши собі голови, — мовив я, подаючи руку. Він стиснув її і довго не відпускав. Я одвів його до спальні.

13

Вранці, коли я ще вдягався, унизу, біля вхідних дверей подзвонили, і Джоан прибігла сказати, що мене питає інспектор Лодж.

— Скажи йому, що зараз спущуся. — Я ледве зміг натягнути сорочку на забинтовані плечі, знеможено застебнув гудзики, а напнути краватку вже не було сил.

Бинти тисли груди, голова розколювалась, а шкіру пекло од подряпин і синців, Я спав погано і був у кепському настрої. Три таблетки аспірину замість сніданку нітрохи не зарадили.

Зоставалось натягти шкарпетки. Я спробував зробити це вільною рукою, але виявив, що дістати можна, тільки зігнувшись, а в мене це ніяк не виходило. Шкарпетки я пошпурив геть, бо вдаватися по допомогу до батька не дозволяла впертість.

Споглядання в дзеркалі розпухлого, жовтого й неголеного обличчя не поліпшило настрою. Зауваження Генрі щодо прибульця із космосу було не далеке від істини. Я так і хотів пошкребти сверблячий рубець, щоб мати бодай миттєве полегшення.

Потім пройшовся електробритвою по найгустіших «заростях», пригладив сяк-так щіткою волосся та пхнув босі ноги в пантофлі. Одну руку вдалося запхати в рукав, а на другу просто накинув куртку й непевно зачовгав сходами.

Обличчя Лоджа, коли побачив мене, було таке хоч малюй.

— Якщо ви смієтеся з мене, то я скручу вам в'язи. Наступного ж тижня, — заявив я.

— Я не сміюся, — мовив Лодж, ледве стримуючи себе, від чого ніздрі аж ходором ходили.

— Тут нема нічого смішного, — з притиском кинув я.

— Звичайно.

Я глянув на нього спідлоба.

Батечко, який сидів у глибокому кріслі біля вогню, глянув на мене поверх газети.

— Мені здається, тобі не завадив би добрячий ковток бренді.

— Ще ж тільки пів на одинадцяту, — різко одказав я.

— Нещасні випадки трапляються будь-якої пори, — відповів батько, — а тут ніби підходяща ситуація.

Він відчинив дверцята буфета, де Сцілла тримала напої, налив мені третину фужера коньяку й долив содової. Я заперечив, що як на ранок це надто міцне, та батько рішуче простягнув фужер.

— Вихили й замовкни.

Я сердито сьорбнув. Коньяк був пекучий і міцний, він обпалив мені горло. Другий ковток процідив крізь зуби, звело ясна, та, коли проковтнув, відчув, як тепло розливається по голодному шлунку.

— Ти снідав? — запитав батько.

— Ні.

Я відпив ще ковток. Напій дурманив швидко, знімаючи поганий настрій, і за якусь хвилину-другу я підбадьорився. Лодж із батечком пильно стежили за мною, ніби я був піддослідним кроликом, який піддавався дії ліків.

— Гаразд, — буркнув я. — Тепер мені краще.

Я взяв сигарету із срібної коробки на столі, припалив і помітив, що світить сонце.

— Ну от і добре.

Батечко знову всівся в крісло.

Знайомити їх не було потреби, вони відрекомендувались один одному, поки ждали мене, і, очевидячки, Лодж розповів про фургон і про все інше. Я вважав це найпідлішою зрадою й одверто сказав йому про це. Потім докинув, як ми з Кет вистежили фургон і як наше розслідування зайшло в глухий кут.

Я взяв фужер, сигарету й сів на підвіконня, підставивши спину сонцеві. Сцілла підстригала кущі в саду, я помахав їй рукою.

Лодж, не в своїй звичайній формі, а в сірому фланелевому костюмі, відкрив портфеля й витяг звідти кілька паперів. Потім усівся за стіл і сказав:

— Містер Грегорі подзвонив мені у відділок вранці після вашого падіння.

— На біса це йому здалося?

— Спитайте в нього, — докинув Лодж і, помовчавши, додав — Я зрозумів з повідомлення вашого батька, що у вас був… гм… провал-пам'яті.

— Так. Більшість подій того дня вимальовується лиш тепер, хоч не пам'ятаю, як вийшов із вагарні сідати на Паліндрома, як мчав на ньому й коли впав. Останнє, що засвідчує свідомість, — Сенді під дощем. Чому я прохав Піта подзвонити вам?

— Ви просили його перед самим заїздом. Очевидно, думали, що впадете. Тож я неофіційно вивчив обставини вашого падіння. — Він раптом засміявся. —