Син - Ю. Несбе
– Чому ти не сказав йому всього? – запитала Карі у Симона, коли той обережно скеровував машину на крутих поворотах спуску з Холменколласен.
– Всього? – зобразив невинність Симон.
Карі не втрималась від сміху: Симон знову вдавав ексцентричного старигана.
– Ти знав, що гільза відскочила і приземлилась десь у тому квітнику. Ти не знайшов гільзу, але знайшов відбиток взуття. І сфотографував його. А ґрунт там той самий, що грудка ґрунту в коридорі?
– Так.
– То чому б не поділитися з ним цією інформацією?
– Тому що він амбітний слідчий, у якого честолюбство сильніше за командний дух. Тож ліпше, якщо він виявить ці речі сам. Він буде більш мотивований, коли відчуватиме, що веде розслідування, орієнтуючись на власні знахідки, а не на мої підказки, коли почнуть шукати підозрюваного, що носить взуття сорок третього розміру і який підібрав порожню гільзу в тому квітнику.
Вони зупинились на червоне світло на Стасйонсвейєн. Карі стримала позіх.
– А як ти зумів проникнути в спосіб мислення такого слідчого, як Бйорнстад?
Симон розсміявся.
– Легко. Я сам був колись молодий і амбітний.
– А з часом розгубив амбіції?
– Деякі з них – так, – усміхнувся Симон.
Карі його посмішка видалась сумною.
– Ось чому ти покинув роботу в економічному?
– Що схиляє тебе до такого припущення?
– Там ти був керівником. У старшого інспектора чимала команда. А у відділі вбивств тобі дали можливість зберегти звання, але вся команда під твоїм керівництвом – це я.
– Та отож, – сказав Симон, перетинаючи перехрестя і спрямовуючи машину до Сместад. – Чимала зарплатня, надмірна кваліфікація, в усьому надлишок… а сам – у лишку.
– То що ж там трапилось?
– Повір, тобі не треба…
– Треба.
Вони їхали в тиші, яку Карі зараховувала до своїх союзниць і яку з цієї причини більше не порушувала. Попри те, вони встигли доїхати майже до Майорстуа, доки Симон почав говорити.
– Я розкрив схему з відмивання грошей. Мова йде про серйозні гроші. Про людей, що обіймають високі посади. Мої колеги-офіцери вважали, що моє розслідування, разом зі мною самим, становить великий ризик. Що я не маю достатніх доказів, що нас покинуть у скрутному становищі, і якщо ми передамо справу в суд, звинувачуваних не засудять. Ішлося не про звичайних злочинців, а про впливових людей, що боронились би, застосовуючи ту саму систему, яку застосовує поліція. Мої колеги боялися, що навіть за умови, що ми переможемо, ми сплатимо за це згодом, дістанемо удар у відповідь.
Знову мовчання. Воно тривало, аж доки вони досягли Фрогнер-парку, де Карі таки втратила терпіння.
– Отже, тебе витурили тільки тому, що ти ступив на небезпечну територію?
Симон похитав головою.
– У мене була проблема. Азартні ігри. Або, мовою психологів – ігроманія. Я купив і продав акції. Небагато. Але коли працюєш у відділі боротьби з економічною злочинністю…
– …то маєш доступ до таємної інформації.
– Я ніколи не торгував акціями, про які мав таку інформацію. Однак я порушив базове правило. І це мені дорого коштувало.
Карі кивнула. Тепер вони мчали у напрямку центру міста і тунелю Ібсена.
– А що потім?
– Я більше не граю в азартні ігри. І нікого більше не турбую.
Знову ця сумна, відчужена посмішка.
Карі думала про свої плани на цей вечір. Заняття у спортзалі. Вечеря з ріднею Семі. Перегляд квартири у Фаґерборгу. І раптом вона почула, як ставить запитання, що, напевне, ковзнуло їй на язик просто з підсвідомості:
– Навіщо вбивця забрав гільзу?
– Кожна гільза має серійний номер, але це рідко приводить нас до вбивці, – відповів Симон. – Він міг боятися, що на гільзі залишились його відбитки пальців, але я думаю, що цей кілер заряджав пістолет у рукавичках. Гадаю, його непокоїло те, що його пістолет відносно новий, вироблений в останні кілька років.
– Он як?
– Ось уже десять років діє закон, за яким виробники пістолетів і револьверів зобов’язані гравірувати серійний номер на бойку зброї. Таким чином, бойок залишає на капсулі унікальний відбиток. А це означає, що для ідентифікації власника зброї нам потрібна лише стріляна гільза і Реєстр вогнепальної зброї.
Карі випнула нижню губу і повільно кивнула.
– Гаразд, це я зрозуміла. Але я не доберу, чому він хотів, щоб сплановане вбивство видавалось пограбуванням.
– Так само, як він боїться відбитка на гільзі, він боїться, що, знаючи реальний мотив, ми вийдемо на нього.
– Тоді все просто, – сказала Карі, яка насправді думала про оголошення з оренди квартири у Фаґерборгу. Там писалося про два балкони: один на східному боці, інший – на західному.
– Справді? – сказав Симон.
– Чоловік, – ствердила Карі. – Кожен чоловік знає, що він стане головним підозрюваним, якщо не зможе представити справу так, ніби його дружина була убита з іншої причини. Пограбування, наприклад.
– Іще яка-небудь причина?
– Крім ревнощів? Любов. Ненависть. Є щось іще?
– Ні, – сказав Симон. – Інших немає.
Розділ 18
Пополудні того дня в Осло пройшла злива, істотно, втім, не освіживши місто. А коли сонце проклало собі путь крізь кучугури хмар, воно припекло так, наче намірялось надолужити втрачене, – аж біла пара потяглася вгору з дахів та асфальту.
Луїс прокинувся, коли сонце було так низько в небі, що його промені світили просто чоловікові в очі. Він огледівся на білий світ. На людей і автомобілі, що шастали туди й сюди перед його мисочкою для подаянь. Бізнес його був колись доволі прибутковий, аж доки кілька років тому до Норвегії почали прибувати румунські цигани. Певна їх кількість зросла до незчисленної. А далі – аж роїтися стало, як від сарани. Сарана ця займалась крадіжками, жебрацтвом та шахрайством. І, як з усіма шкідниками, з ними слід би боротися всіма доступними засобами. З цього питання Луїс тримався простого переконання, що норвезькі жебраки – так само, як і норвезькі судноплавні компанії, – мають право на захист з боку держави від іноземної конкуренції. Та, за станом речей на сьогоднішній день, йому треба було братися за крадіжки – справу не тільки виснажливу, але, по-щирості, не гідну порядного жебрака.
Він зітхнув і тицьнув брудним пальцем у мисочку для подаянь. Щось у ній шурхнуло. Не монети. Банкноти? У такому разі треба їх мерщій прибрати у кишеню, доки якийсь циган не поцупив. Він зазирнув у мисочку. Двічі кліпнув очима. Потім витяг те, що в ній лежало. Годинник. Дамський годинник, якщо точніше, Rolex. Підробний, ясна річ. Але важкенький. Дуже важкий. Як люди носять такі тягарі на зап’ясті? Він
