Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Взагалі ні. Сказати по правді, я гадала, що не спала, а думала. Виявилося, це я не думала, це мені снилося, що я думала.

— Що-що?

Я тяжко зітхнула. Давно помічено: щойно спробуєш повідомити людям таке, що їх не влаштовує, як вони миттю втрачають здатність розуміти сказане.

— Не має значення. Загалом, поки що жодних новин. Мені зараз потрібно збігати в одній справі, а по тому я вдома буду.

— Будь ласка, — благала Вікторія, котра вже забула про власну робочу незворушність, — не йди надовго. Раптом знадобляться рішучі дії, а вдома сама Таня…

— Ну гаразд, — по правді кажучи, я не зовсім розуміла, чим зможу бути корисна під час рішучих дій, але відмовити теж якось не вийшло, — зараз я відлучуся ненадовго та повернусь.

— Чудово. Тільки не здумай ушитися! Ох уже ці працівнички…

Я навіть не мала сили огризатися на той начальницький тон.

— Тетяно, ви не могли б допомогти мені? — покликала я хатню робітницю.

Улюблениця родини Силенських — величезна, добросердна Тетяна — слухняно відставила праску.

— Могти можу, що за питання. Тільки чомусь мені здається, що поки ви, дитинко, не виспитесь як слід, вам ніхто не допоможе.

— Тань, тільки пообіцяйте, що не зомлієте, не зчините істерики, і взагалі, нікому нічого не розповісте.

— Так, — кивнула Тетяна.

— Річ у тім, що в нас Шурик пропав.

Тетяна сплеснула ручиськами й важко опустилася на стілець.

— Та як же це? Та хіба він річ яка, щоб пропасти? Ой лишенько…

— Лишенько буде, якщо ми нічого не робитимемо, — я намагалася говорити якомога бадьоріше. — Мені потрібно, щоб ви обдзвонили всі інстанції та розпиталися. Коли про що довідаєтесь, негайно телефонуйте мені на стільниковий. Тільки не Вікторії, вона дуже нервується від будь-яких новин. Телефонуйте відразу мені. Зрозуміло?

Тетяна швидко закивала.

— Якщо хто буде дзвонити… Мало там що, викуп за Шурика, чи ще чого вимагати, — ви чесно говоріть, що хазяїв немає вдома. Нехай дзвонять пізніше. Тільки не надавайте їм жодної інформації, - провадила я інструктаж.

— А можна просто не брати трубки? — благала перелякана Тетяна. — Раптом бовкну щось, клопоту буде… Самі зрозуміють, що хазяїв нема.

— Авжеж! — обурилась я. — Тоді ви позбудетеся відразу двох хазяїв, бо коли Вікторія зрозуміє, що ніхто не відповів на Шуриків дзвінок, то помре від серцевого нападу.

Власне, я поки збиралася зробити одну нескладну, але дуже для мене важливу справу. Раз я отримала офіційний дозвіл тимчасово не брати участі в метушні навколо другого колишнього чоловіка, необхідно було зайнятися першим. Ну не могла я мовчати, знаючи, що людина, близька мені свого часу, потрапила в лапи аферистів! Якими б чарівними ці лапи не здавалися й наскільки б не були приємними особисто мені їхні власники, Вадима все-таки варто було попередити. Довідатися про нинішнє місце проживання Вадима виявилось не складно. Друзів у нього в цій країні майже не залишилося, батьків він давно забрав із собою. Як не дивно для людини, котра виросла в нашому місті, Вадим змушений був зупинитися в готелі. От тільки в якому? Кішка щось таке казала про готель, у якому нині мешкав її іноземець, але я, на жаль, не запам'ятала назви.

«Взагалі, міг би розшукати мене, — ображено подумалося раптом, — невже я не розмістила б Вадьку в нас із Жориком на день-два? Хоча, судячи з його ловеласівських намірів та любовного листування з Кішкою, навряд чи у Вадика нині з головою все гаразд. Тому й нема чого дивуватись».

У третьому готелі, що його я вдостоїла свого дзвінка, такий мешканець значився. Очікуючи, поки перемкнуть на Вадима, я раптом відчула, що відверто нервуюся.

Мені було вісімнадцять, йому тридцять два. Я вистукувала шпильками привітальні оди коридорам рідного філологічного факультету, він — викладав психологію студентам і ненавидів міні-спідниці. Я мріяла про журналістику, велику любов і втечу з-під лютої опіки батьків. Він давно вже ні про що не мріяв. Я слухала кепсько записану музику та нещадно ґвалтувала вечорами гітару, разом із друзями дитинства втискуючись до благенької альтанки в дворі. Вадик слухав лише те, що гарно звучало, віддаючи перевагу самоті. Ми не повинні були зустрітися, і вже тим більше — одружитися. Але як моєму, так і його життю завжди були властиві деякі завихрення містичного характеру. Неможливе здійснилося. Химерна початкуюча журналістка, що прийшла брати інтерв'ю у відлюдного генія психології, незабаром стала його дружиною.

— Ось побачиш, — серйозно сказав мені Вадька ще до того, як я погодилася вийти за нього заміж, — ми зможемо стати чудовою родиною. Житимемо в любові. Яскраво, щасливо, але недовго.

— Що ти таке говориш? — наївно думаючи, що невловиме «назавжди» справді існує, перепитувала я.

— Побачиш. Усе буде саме так. Ти не зможеш довго. Тобі забажається волі та можливості випробувати власні чари на інших чоловіках. А ще схочеться пригод. Ми розлучимося, однак залишимо в житті одне одного безліч світлих, приємних спогадів. Попервах підтримуватимемо тісне дружнє спілкування, далі бачитимемося рідше й рідше… Нарешті ниточка, що єднає нас, розірветься остаточно.

— Я не зможу не бачитися з тобою! — категорично заявила тоді я.