Зодчий із пекла - Світлана Горбань

— Знову? — Кирило Іванович не приховував незадоволення. — Що цього разу? З унітазу вилізла красуня? Чи цього разу красень?

— Вибачте, цього разу зовсім якась дурня, — Надя усміхалась тепер цілком щиро. — Мені здалося, тобто привиділося, таке… що вас зарізали.

Ярижський хмикнув:

— Карпівно, я не знав, що ви почали вживати алкоголь.

— Я не пила, їй-богу! І краплини в роті не мала.

— Надя забагато працює, — розсудливо зауважила Ольга Володимирівна. — З ранку до ночі. Майже без вихідних. І за себе, і за Тимофіївну, і за… Словом, завтра я скажу тим сестрам — як їх там? — щоби визначалися: або до нас, або хай і надалі у себе на молокозаводі метуть за три копійки. Надю, скоро ви матимете належну допомогу.

— Дякую, — Щукіна позадкувала.

До кухні вона йшла у гарному настрої, але вже там, серед затишних звичних запахів, у серце повернулися сумніви. Маринка старанно нарізувала моркву, глянула спідлоба:

— Мамуню, то як — щодо дискотеки?

— Які дискотеки серед тижня? Уроки треба вчити.

— Та нам майже нічого не задавали… Ну ма-ам…

— Ти даси мені спокій чи ні?

— Отак завжди: на дискотеку не можна, на баронесу поглянуть — ні-ні.

— Остання претензія не до мене. Вона не виходить з кімнати, — механічно зауважила Надія

— А давай їй вечерю понесу я. І побачу…

— Зараз ти побачиш, яка я зла! — вибухнула несподіваним гнівом колишня вчителька.

Маринка надулася й уже не заважала розмірковувати про своє. Але спочатку думки Наді скерувалися в бік сумної статистики падіння містечкової моралі. Це ж не жарт, уже в бар дівчина дев’ятнадцяти років не може поткнутися — перестарок. Там тільки п’ятнадцятки з хлопцями розважаються. Міні-спідниці на них геть розпусні — труси видно. Звісно, й Маринці кортить, аякже — скоро п’ятнадцять, а в неї ще хлопця не було. Туди ж, поспішає…

Потім перед очима знову сплив мертвий Ярижський. Лежав долілиць… Просто на підлозі. Ні, на килимі… А останній раз, коли зайшла з Ольгою, чи був на підлозі килим? Вчора його чистила пилососом… А зараз він є чи нема?

Чомусь схотілося перевірити, чи всі кухонні ножі на місці. Ось вони, новенькі, з чорними ручками. Одного немає. Навіщось перерахувала: п’ять, шостого, найбільшого, не було. Зазирнула в мийку, подивилась по шафках, на столах — нема.

За вікном почав синіти вечір, велика чорна ворона сиділа на гілці й несхвально дивилась у кухню очима-намистинками. Маринка знову завела стару пісню про дискотеку.

Зайшла пані Ярижська й медовим тоном спитала про Надіне здоров’я. Потім дозволила піти додому й відпочити до завтра.

— Та у вас же ж гості. І ремонтників ще не годували.

— Не турбуйтеся, і в мене руки є. Сама все зроблю. Вам треба відпочити. Проведіть нарешті сімейний вечір з дочкою.

Надя не змусила її пропонувати двічі. Вона й насправді три тижні гнула спину без жодного просвітку. І заслужила цей вечір. Через п’ятнадцять хвилин вони з дочкою вже бадьоро чимчикували до міста, вдихаючи свіже морозне повітря. Яке їм діло до чиїхось заплутаних проблем?

Маринка поставила хрест на сподіваннях круто розважитися цього вечора й більше не канючила.

Сонце вже зайшло, але до справжньої темряви було ще далеко. Сутінки, сніг, небо — яскраво-багряне на заході та синє з першими зірками — над головами.

І п'янке відчуття свободи. Від усього, абсолютно. І від усіх.

Боря Цокотюха ще раз побродив по місту туди-сюди, покрутився біля численних торгових точок, але нічого цікавого не побачив і не почув. На відміну від Тюхи, він ніколи не вмів легко спілкуватися з людьми. Тим більше — незнайомими. А надто — пробувши кілька років цілком відірваним від нормального життя.

Старосвітські Барвінківці мальовничо посіли затишну долину біля вузенької річечки. Осторонь, на невисокому пагорбі, прилаштувалися молокозавод, елеватор, м'ясокомбінат, пекарня та фірма, що розпочала розлив місцевої столової води. На протилежному від червоноцегляних промислових будівель пагорбі, з іншого боку від містечка, даленів старовинний сірий особняк, прикрашений гостроверхою баштою. Кілька високих ялин та соснові зарості розкішно зеленіли коло нього.

Борис оглянув типове прямокутно-кубічне творіння «застійних» років — тутешній «білий дім», приземкуватий Будинок культури з пошарпаними білими колонами та вцілілим не зважаючи ні на що бюстом Леніна, який стояв посеред маленької клумби, що правила за сміттєву урну; побродив по привокзальному ринку, котрий убого розклав товари на розкладачках та простелених на землі ковдрах; трохи постояв біля пам’ятника жертвам голодомору та репресій. Був він досить скромний: схилена виснажена жінка у хустині, схоже, з бронзи, і кілька великих кам’яних плит, рясно всіяних позолоченими прізвищами. А попереду — камінь поменше, на якому великими літерами викарбувано ім’я коштодавця, Кирила Івановича Ярижського, директора, почесного президента тощо.

Відійшовши подалі, ще раз озирнувся. Бронзова жінка схилилась прямо над стелою з прізвищем Кирила. Розжився на людських сльозах, жертва голодомору товстопика!

Ігноруючи слово, дане Кінчеву, Борис подався до резиденції новітнього мецената.

Парк являв собою зелену оазу серед порослих звичайними листяними деревами невисоких пагорбів. Ґави кружляли над соснами й ялинами чималенькою зграєю. Хрипко каркали.

Палац з першого погляду справляв сильне враження. Його строга похмура краса приголомшувала невідповідністю звичній архітектурі, а точніше, повній неархітектурності аби як забудованого, здебільшого у сімдесяті-вісімдесяті роки, містечка. Особливо впадали в око три стрілчасті шпилі — на башті, яка стриміла над правим крилом, і на двох височезних блакитних соснах, що повиростали між корпусами.

Непогано влаштувався колишній Свинаренко, нині президент, директор, почесний громадянин і «жертва голодомору й репресій»…

День видався похмурий, все довкола — сіре-сірюще. І сире. Сніг злежалий та бруднуватий. Над головою небо ще сяк-так світліє, а понад горизонтом — «тучі над городом всталі». Хто чув ту старовинну пісню, одразу здогадається, чим пахло