Хранителі смерті - Тесс Геррітсен

— Джефф Чу, з підготовчих курсів до медичного коледжу. Хлопчина дуже розумний, але нетерплячий. Гадаю, він тут знудився. Тепер працює лікарем у Лос-Анджелесі. А це — Карл якось-там. Страшний нечупара, дівчатам завжди доводилося за ним прибирати. Третій хлопець, Адам Станчефф, вивчав музику. Бездарний як археолог, але пам’ятаю, на гітарі грав добре. Дівчатам це подобалося.

— Включно з Лоррейн? — спитала Джейн.

— Адама всі любили.

— Я маю на увазі, в романтичному сенсі. Чи Лоррейн мала стосунки з кимось із цих чоловіків?

— Лоррейн не цікавила романтика, вона була зосереджена на кар’єрі. Я це дуже поважав. Хотілося б частіше бачити таке у студентах. Натомість вони приходять до мене після «Розкрадачки гробниць», і виявляється, що просіювання ґрунту — не те, що про що вони мріяли.

Він помовчав, пильно дивлячись на Джейн.

— Ви розчарована.

— Поки що не почула нічого такого, чого не було б у нотатках Мак-Давелла.

— Сумніваюся, що можу додати щось корисне. Стільки років спливло, навряд чи моїм спогадам можна довіряти.

— Ви казали Мак-Давеллу, що сумніваєтеся в тому, що хтось зі студентів причетний до її зникнення. Досі так вважаєте?

— Не мав приводу передумати. Слухайте, детективе, це були хороші дітлахи. Деякі з них були ліниві, деякі — схильні перепивати, потрапивши до міста.

— І часто вони там бували?

— Раз на кілька днів. У Ґаллапі теж розваг небагато. Але ж гляньте на цей каньйон. Тут нічого немає, окрім адміністративної будівлі, руїн та кількох наметових таборів. Удень бувають туристи, і це трохи розважає, бо вони тут вештаються й розпитують. А інакше тільки подорож до міста й лишається.

— Кажете — туристи? — перепитав Фрост.

— Детектив Мак-Давелл це дослідив. Ні, я не пригадую, щоб серед них були вбивці-психопати. Утім я б такого не впізнав, якби й побачив. І точно не пригадав би обличчя чверть століття по тому.

«І в цьому вся проблема», — подумала Джейн. За двадцять п’ять років спогади зникають, або ж, що гірше, переписуються. Фантазії стають правдою. Вона визирнула з вікна на дорогу, що вела з каньйону. То була просто собі ґрунтова колія, над якою висіла курява. Для Лоррейн Еджертон ця дорога вела до забуття. «Що сталося з тобою в пустелі? Ти сіла на свій мотоцикл, виїхала з каньйону й провалилася у якусь діру в часі, щоб виринути двадцять п’ять років по тому в ящику у Бостоні. А пустеля давно стерла усі твої сліди».

— Можна нам забрати фото, професоре? — спитав Фрост.

— Ви ж його повернете?

— З ним нічого не трапиться.

— Це єдиний груповий знімок із того сезону. Мені важко пам’ятати це все без фотографій. Коли щороку береш десяток студентів, імена починають плутатися. Особливо коли займаєшся цим стільки, скільки я.

Джейн відвернулася від вікна.

— У вас щороку десять студентів?

— Ставлю таке обмеження, з логістичних причин. Заяв у нас завжди більше.

Ріццолі показала на фото.

— Тут їх лише дев’ятеро.

Квіґлі примружився, дивлячись на знімок.

— О так. Був десятий, але він поїхав раніше. Коли Лоррейн зникла, його тут уже не було.

Це пояснювало те, що у теці Мак-Давелла було лише вісім інтерв’ю з однокашниками Лоррейн.

— Ким він був? Той, хто поїхав? — запитала Ріццолі.

— Студент, щойно закінчив другий курс. Дуже розумний хлопець, але дуже тихий і трохи незграбний. Він не вписався у загальну компанію. Я й узяв його лише через батька. Але тут йому було погано, тож за кілька тижнів він зібрав речі й поїхав з розкопу. Стажувався деінде.

— Пам’ятаєте його ім’я?

— Прізвище точно пам’ятаю, бо його батько — Кімболл Роуз.

— Це ім’я має щось мені говорити?

— Не вам — усім, хто має стосунок до археології. Він — сучасна версія лорда Карнарвона.

— Що це значить?

— Він має гроші, — сказав Фрост.

Квіґлі кивнув.

— Саме так. Їх у містера Роуза чимало, зароблені на газу й наф­ті. Він не має археологічної освіти, але є дуже талановитим, повним ентузіазму аматором і фінансує розкопки по всьому світу. Йдеться про десятки мільйонів доларів. Якби не такі, як він, не було б ґрантів, неможливо було б хоч один камінець перевернути.

— Десятки мільйонів? А що він за ці гроші отримує? — спитала Джейн.

— Отримує? Звісно ж, захват. А ви не хотіли б першою ступити у розкриту гробницю? Зазирнути у закритий саркофаг? Ми потрібні йому, а він потрібен нам. Археологія завжди була саме такою — союзом між тими, хто має гроші, й тими, в кого є вміння.

— Пам’ятаєте, як звали сина?

— У мене десь було записано.

Він розгорнув свій польовий журнал, почав гортати. На стіл випало кілька знімків, Квіґлі вказав на один із них.

— Ось він. Тепер пригадую ім’я — Бредлі. Оцей юнак у центрі.

Бредлі Роуз сидів на столі, перед ним були розкладені уламки кераміки. Інші двоє студентів на знімку відволіклися, а от Бредлі дивився прямо в камеру, наче вивчав якусь не бачену раніше істоту. Він майже у всьому здавався дуже посереднім, мав середню статуру, обличчя, яке важко запам’ятати, — з такою зовнішністю дуже просто загубитися в натовпі. Але увагу привертали його очі. Вони нагадали Джейн про відвідини зоопарку, коли вона дивилася крізь ґрати на вовка, а той із невгамовною цікавістю стежив за нею блідими очима.

— Поліція з ним говорила? — запитала Джейн.

— Він поїхав від нас за два тижні до того, як Лоррейн зникла. Вони не мали для цього приводу.

— Але вони були знайомі, разом працювали на розкопках.

— Так.

— Хіба це вже не є причиною для розмови?

— Не було сенсу. Його батьки сказали, що він увесь цей час був з ними, в Техасі. Як на мене — залізобетонне алібі.

— Не пригадуєте, чому він поїхав? — запитав Фрост. — Щось сталося? Не знайшов спільної мови з іншими?

— Ні, думаю, йому просто стало тут нудно. Тому він зголосився на стажування в Бостоні. Мене це роздратувало, бо якби я знав, що Бредлі тут не втримається, взяв би іншого студента.

— Бостон? — утрутилася Джейн.

— Так.

— І де він стажувався?

— У якомусь приватному музеї. Певен, його батько посмикав за певні мотузки, щоб його влаштувати.

— То був не музей Кріспіна?

Професор Квіґлі трохи подумав, тоді кивнув.

— Певно, що він.

18

Джейн чула, що Техас — чималий штат, але, будучи дівчиною з Нової Англії, не могла належним чином оцінити, що таке «чималий». Так само вона не уявляла, яким яскравим може бути сонце, яким розпеченим повітря — мов драконячий подих. Вони три години їхали з аеропорту через кілометри розжареної землі, вкритої кущами, де навіть домашня худоба здавалася іншою — сухорлява, ногаста, не схожа на мирних гернсійських корів, яких Джейн бачила на зелених массачусетських фермах. Це була зовсім інша країна, країна спраги, і вона очікувала, що дім Роузів буде схожий на ті висушені ранчо, що їх вони проїжджали дорогою, — невисокі, розтягнуті, з тинами навколо бурих ділянок землі.

Тож коли попереду з’явився справжній маєток, Ріццолі дуже здивувалася.

Будинок стояв на вкритому розкішною рослинністю пагорбі,