Візит доктора Фройда - Богдан Вікторович Коломійчук

Він кинувся до будинку доктора Фройда і понад усе хотів опинитися там в одну мить. Проте відстань виявилась надміру довгою. Він застав доктора за чаєм.

— Що в біса сталося, комісаре? — здивувався той, побачивши перед собою захеканого поліцейського.

— Чи було у тому списку віденських пацієнтів ім'я Франца Гольма? — видихнув комісар, відчуваючи, що в очах його починає темніти.

Фройд майже без вагання дав ствердну відповідь.

— Здається, я навіть підкреслив його, — додав він.

— От ми й маємо справжнє ім'я Упиря, — мовив комісар.

Голос його раптом став здавленим. В грудях шалено запекло, і Вістович важко осунувся на підлогу. Як зіскочив з місця доктор і підбіг до нього, комісар уже не бачив.

Коли він прийшов до тями, то зауважив, що лежить на зручній софі, а в кімнаті панують сутінки. В ніздрі вдарив сильний запах тютюнового диму.

— Вітаю з пробудженням, пане комісаре, — почув він голос доктора Фройда, і постать того виросла над його софою.

Вістович мусив примружити очі, щоб сфокусувати зір на обличчі доктора. Він, як завжди, тримав у руках сигару і час від часу підносив її до рота.

— Серце у вас нікудишнє, комісаре, — знову озвався Фройд. — Либонь, траплялося таке й раніше.

Вістович пригадав, що подібне з ним якось сталося два роки тому в Кракові, однак змовчав і поволі почав підводитись. На руці він помітив сліди від ін'єкційної голки.

— Я зробив вам укол, — пояснив доктор, — це було необхідно.

— Скільки минуло часу? — запитав комісар.

— Доба.

— Чорт забирай...

— Могло минути значно більше часу, пане комісаре, — промовив Фройд.

— Річ не в тім, — встаючи на ноги, сказав поліцейський. — От-от має статися наступне вбивство...

— Чому ви так вирішили? Можливо, Упир на деякий час усе ж заспокоїться, — припустив доктор.

— Навряд, і в мене досить підстав так говорити... До речі, ви знайшли цього Франца Гольма в списку пацієнтів Тофіля? — перепитав Вістович.

— Так. Власне, я ж вам уже про це казав...

— Стривайте.

Важке передчуття несподівано стисло комісарові груди. Він пригадав останню підказку Упиря — шматок мапи, на якому було позначено будинок Бейли. Йому також пригадалася нотатка в щоденнику Німанда... В ній ішлося про будинок неподалік парку. Саме в такому будинку на вулиці Понінського вона й живе. І тепер, коли в поліції впевнені, що Упир мертвий, яким же по-диявольськи вишуканим ходом було б скоїти наступне вбивство. Таким чином він остаточно пошиє поліцейських у дурні. І знищить самого Вістовича.

Комісар вибіг з дому доктора і вскочив у перший же вільний фіакр.

— На Понінського, хутко! — гукнув він візникові.

Той хлеснув коня, і вони рушили. Біля будинку Бейли фіакр був за чверть години, і вже здалеку Вістович помітив, що двері помешкання відчинені. Зайшовши досередини, він минув передпокій і рушив до вітальні. Тут він похолов від жаху... На підлозі лежало оголене жіноче тіло, змережане численними ранами. Відмовляючись вірити в побачене, він підійшов ближче і впізнав у жертві служницю Бейли Рахель... Чи була вдома сама господиня? Він кілька разів окликнув її, а потім збіг на другий поверх, де знаходилась кімната Бейли. Там та в інших покоях було порожньо.

Попри те, що внизу лежав жахливо понівечений труп служниці, Вістович відчув несамовите полегшення. Трохи оговтавшись, він оглянув місце злочину. Поряд з трупом виднілись виразні відбитки взуття, а довкола лежав одяг нещасної Рахелі. Складалося враження, що цього разу маніяк нетямився від люті, зовсім забувши про будь-яку обережність.

Трохи опанувавши себе, комісар підійшов до телефонного апарата і набрав номер поліції. З протилежного боку почувся лінивий голос чергового.

— Говорить Вістович! — одразу гаркнув комісар, щоб привести того до тями. — Негайно відправляйте постерункових на Понінського, 4. Тут убивство. І подзвоніть доктору Фельнеру... Так, я чекатиму тут.

Поклавши слухавку, комісар заходився досліджувати труп і сліди. Очевидно, щоб потрапити сюди, Упир цього разу використав костюм листоноші, який замовив у костюмера. Під плечем у мертвої справді виднівся запечатаний конверт. Акуратно витягнувши його, поліцейський побачив на ньому напис: «Комісару Вістовичу з найкращими побажаннями...». Всередині був лист, написаний уже знайомим йому почерком:

«Комісаре! Зізнаюся, приємно здивований вашими успіхами і разом з тим дещо розчарований... Навіщо було вбивати мого дорогого друга Шимона? Адже він просто виконав моє прохання, прийшовши забрати річ, яка мені дорога. Той ніж, який ви знайшли, зізнаюсь, дістався мені від батька. А вся провина мого друга полягала в тому, що зовні Шимон схожий на мене. Його смерті я вам не пробачу... Але гаразд, усе це гра. Коли щось втратив, то негайно слід щось і здобути. Саме тому, дорогий пане Вістовичу, я взяв собі чарівну господиню цього помешкання, а вам залишаю служницю.

Передчасно не хвилюйтесь. Поки що ваша Бейла жива. І житиме доти, доки я захочу... А тим часом я маю для вас одну пропозицію: чому б нам не зустрітися? Зізнаюся, мені цікаво подивитися вам у вічі. Скажімо, завтра о другій ночі в міському колекторі під театром? Тільки ж глядіть, комісаре, приходьте один. Пам'ятайте, що від цього залежатиме доля вашої коханки.

Не прощаюсь,

щиро ваш, Упир»

— Аякже, сучий сину, — вголос промовив комісар, витираючи холодний піт з чола, — подивишся мені в вічі, а потім у дуло мого браунінга. Завтрашня ніч буде для тебе останньою...

Звістка про Бейлу, здавалось, мала б вибити йому ґрунт з-під ніг, але натомість тільки додала люті. Найголовнішим для нього було те, що жінка жива... Тепер Вістович і сам відчував пекельний азарт цієї гри, в яку втягнув його той психопат.

Він пригледівся до слідів на килимі. Якщо добре їх вивчити, можна було навіть сказати, яке взуття мав на ногах убивця, але Вістовича зацікавило інше. На підлозі залишилися шматки ґрунту, і той мав характерний чорнющий колір. Тільки в одній дільниці Львова земля могла бути такою — на Замарстинові,