Візит доктора Фройда - Богдан Вікторович Коломійчук

— Ідіть.

Залишивши кабінет шефа, комісар вийшов з будинку на вулицю. Тут, одразу за масивними дверима, майже всі поліціянти завжди зупинялися «на перекур». Курили, щоб налаштуватись на роботу вранці, або насолоджувались таким чином закінченням своєї зміни. Іноді зупинялися тут і посеред дня. Це місце, біля здоровенної урни, вщерть заповненої недопалками, рідко хто минав просто так. Вістович не був винятком. Діставши цигарку, він запхнув її до рота і з приємністю присмалив інший її край вогнем від сірника. Здавалось, цей чоловік мовчки насолоджується нікотином і десь потайки смакує славу, уявляючи заголовки віденських газет зі своїм фото. Справа львівського Упиря, яку в цю мить з полегшенням закривали в тутешній Дирекції поліції, щоб до вечора скласти чіткий рапорт і відправити його у Відень, мала б принести йому таке довгождане підвищення по службі, яке щоразу відтерміновувалось через паскудну характеристику від начальства. Словом, на душі в комісара Вістовича мало б бути по-весняному сонячно й радісно... Проте всередині цього чоловіка вирувало пекло.

Не докуривши, він нервово загасив цигарку і жбурнув її у тютюновий могильник всередині урни. Після цього підняв комір плаща й швидким кроком подався на Личаківську. Тут, у будинку під номером 7, винаймав помешкання доктор Фройд.

Вістович застав його, коли психіатр неквапно перебирав свої книжки й записи, а в сусідній кімнаті служниця пакувала валізи. Львівські лекції доктора Фройда закінчились, і вже кілька днів ніщо його тут не тримало.

— Дозволите, пане докторе? — обережно запитав поліцейський біля прочинених дверей.

— А, пане Вістовичу, — посміхнувся той, — заходьте, заходьте... Даруйте, в мене тут розгардіяш. Збираюся повертатись до Відня... Чим завдячую вашому візиту?

— Власне, хотів попросити вас залишитись, — мовив поліцейський і пильно подивився на доктора. — Якщо це, звісно, можливо.

Доктор Фройд відклав книгу, яку тримав у руках, і, підійшовши до дверей, щільно їх зачинив.

— Поясніть, — коротко сказав він.

— Тут насправді нічого пояснювати, — мовив комісар. — Ви не гірше за мене знаєте, що Упир досі живий і от-от почне вбивати знову.

— Газети й поліція кажуть інше.

— Чорт забирай, пане Фройде! Газети і поліція кажуть те, що від них хочуть почути... — не витримав комісар. — Того Шимона Шнітке, що його застрелив Самковський, не було в списку, який я вам передав, правда ж?

— Правда.

— Додам, що рани на тілі усіх жертв однакові, — вів далі Вістович, — але ширина їх не збігається з шириною леза ножа, який визнано знаряддям убивства. Того самого, яким псевдо-Упир ледь не прикінчив мене... І таких дрібниць багато.

— Гаразд. Але що потрібно від мене? — після паузи запитав Фройд.

— Я переконаний, що убивця пов'язаний з театром. Оцим віденським «Камершпілем», — відповів комісар. — Це може дати нам суттєві дані про нього, а значить, і допоможе впіймати цього скурвисина.

— Можливо, можливо... — доктор рефлекторно потягнувся до свого портсигара. — А в чому ж тоді проблема?

— В тому, що я через свою необережність зіпсував стосунки з директором «Камершпілю», Герхардом фон Зорцем, — пояснив Вістович. — Боюся, вдруге він не погодиться на розмову зі мною. Хіба під прицілом револьвера...

— То що ж усе-таки вимагається від мене? — перепитав Фройд.

— Чи можете поговорити з ним самі? Адже ви, докторе, чудово знаєте цю справу. Крім того, вивчили список віденських пацієнтів мертвого Тофіля, серед яких є вбивця. Спробуйте зіставити їх з розповідями директора театру. Нехай опише усіх своїх акторів, гримерів, костюмерів... Ще там чортзна-кого...

— Гаразд, я зрозумів, — сказав нарешті Фройд. — Тобто не надто розумію, чому мав би це робити, але нехай.

— Лишилося тільки двоє людей, які знають, що Упир живий, — це ви і я, — мовив комісар. — Мій помічник упевнений, що пристрелив цього скурвисина, і ніщо не переконає його в іншому. А між тим, ця падлюка вже, мабуть, планує наступне вбивство.

Доктор Фройд знову підійшов до дверей кімнати і, прочинивши їх, гукнув служниці:

— Дорога моя, розпакуйте назад наші валізи. Ми залишимося в цьому прекрасному місті ще на якийсь час.

І, повернувшись до Вістовича, додав:

— Сьогодні я зустрінусь із цим добродієм і одразу ж після цього вам зателефоную.

— Чекатиму, — відповів комісар, уже збираючись іти.

— Хвилинку, — зупинив його доктор. — Я не сказав вам про одну річ, але тільки тому, що забув.

Він відчинив шухляду стола й дістав звідти грубого записника.

— Це щоденник Німанда, в якому той, зокрема, описував свої сни. Хоч не лише... Він дав його мені незадовго до смерті. Почитайте, можливо, деякі речі видадуться вам цікавими...

Комісар узяв щоденника, і на цьому вони попрощалися. Вийшовши з дому Фройда, Вістович подався в кав'ярню Шнайдера, де, замовивши вечерю, узявся гортати списані дрібним невротичним почерком сторінки. Спершу важко було призвичаїтись до манери письма Німанда й німецького тексту, але згодом йому таки вдалося досить добре розуміти зміст.

«20 лютого 1904 року. Відень, — писав Німанд в одній зі своїх нотаток, — сьогодні снилося, що тікаю від убивці через густий парк. Раптом помітив, що між деревами в'ється полотно залізниці, присипане щебенем. Я спробував перестрибнути колію, але натомість зачепився ногою за каміння і впав, боляче забившись. Попри біль, слід було негайно підійматись і бігти далі, оскільки швидкі кроки переслідувача вже чулися за моєю спиною. І я знав, що він бажає моєї смерті. Мені бракувало дихання, а все, що зривалося з вуст, тільки коротка фраза, схожа на передсмертний хрип:

— Ich habe Angst, ich habe Angst...

Врешті парк закінчився, і почалася брукована вулиця. Бігти стало трохи легше, але й кроки за спиною почулися ближче. І я побачив перед собою білий будинок, і мені видалось, що там моє спасіння. Переметнувшись через огорожу, я підбіг до дверей і щосили почав гамселити в них кулаком, благаючи мене впустити. Втім, двері виявились незамкненими, і я увірвався у просторий передпокій, завбачливо замкнувши їх за собою. З передпокою я потрапив у вітальню, але від того, що там побачив, з горла вирвався несамовитий крик. Мій переслідувач якимось чином опинився тут раніше, але тепер йому було вже не до мене. З тваринним риком цей негідник розривав одяг на якійсь бідолашній жінці, а коли вона була вже зовсім оголеною, заходився щосили її лупцювати, аж доки та не зомліла. Все нутро моє поривалося вперед, щоб