Візит доктора Фройда - Богдан Вікторович Коломійчук
На цьому сон обірвався. Я розплющив очі. Був ще один холодний ранок...»
Дочитавши, Вістович не втримався і замовив випивку. Як виявилось, таке читати непросто було навіть бувалому комісару поліції. Ще один запис Німанд зробив уже в Лемберзі. Вбивця переслідував його тепер уздовж якогось сирого підземелля, а під ногами текла смердюча вода і сновигали щури. Коли втікачеві забракло сили, він ухопився руками за стіну, проте вона виявилась сирою і слизькою. Долоні безпомічно ковзнули по ній, і Німанд упав на долівку, де щури миттю накинулись на нього і почали несамовито терзати. Ці тварюки були величезні, як пси. І розривали його плоть із псячим завзяттям...
Кельнер приніс випивку, і комісар одразу перехилив цілу склянку. Здогадливий офіціант миттю замінив її на повну.
Лише один запис в щоденнику Німанда не стосувався його снів і вбивства. В цьому записі йшлося якраз про протилежні речі:
25 лютого 1904 року, Лемберг.
«Вкотре згадую свій візит до доктора Фройда у Відні і його пораду... Перш ніж знайти пана Фройда тут, у цьому місті, я таки нею скористався. Він радив мені вгамувати первісні бажання, які прориваються у свідомість звідкілясь із нашого нутра. За переконанням доктора, мені бракує відчуття володіння жінкою і сексуального задоволення. Звідси й моя проблема з нічними кошмарами, в яких мене вбивають... А насправді, за його словами, мені бракує контактів з жіночою статтю. Гостро бракує... Тут слово «гостро» надзвичайно доречне, бо в моїх кошмарах мене вбивають саме ножем.
Що ж, певну рацію доктор Фройд таки мав. Принаймні одну ніч після цього я спав спокійно. І хай йому чорт, саме це було дечим божественним...
Зрештою, якщо переді мною мій щоденник, то я маю цілковите право описати це на його сторінках. Щоб якось закарбувати свої несамовито солодкі переживання, як ото часом фіксують щасливі миті в салоні фотографа. Тим більше що спожита добра тутешня горілка додає мені сміливості.
Отож, мою львівську коханку звали Розою. Вона була єврейкою, втім неохоче говорила про своє походження. Мовляв, через надто розкуту поведінку єврейські старійшини та й власні батьки від неї відцуралися. Роза, однак, не була повією, а наймалася прибирати помешкання, шити або готувати обіди всюди, де цього потребували. Час від часу, коли з роботою було геть скрутно, дівчина прямувала до кав'ярні, де підсідала до якогось пристойного на вигляд чоловіка і розпитувала про життя. Той, якщо був не від того, аби поговорити, замовляв їй вечерю і навіть давав із собою грошей. Часто на цьому й закінчувалось, але якщо чоловік потребував більшого, то що ж... Доводилося йти з ним і до ліжка.
Мені вона запропонувала це сама. Я незчувся, як ми вже були в моєму львівському помешканні, і я тримав її гаряче оголене тіло у своїх обіймах. Спіймавши погляд Рози, зрозумів, що очі її питають в мене, чого я хочу. Або ж намагаються вгадати мої бажання. І таки вгадали... Її нетерплячі пальчики торкнулися мене там, де зазвичай не торкаються жінки, вважаючи це непристойним. Потім зарухалися в повільному ритмі, ледь тримаючи мою затверділу плоть. А ці її очі, в яких почали з'являтися грайливі бісики, все дивилися на мене, слідкуючи за тим, чи подобається мені ця гра. І вона подобалась... Вона довела мене до блаженства, а потім захотіла отримати його сама і все розпочала знову. Врешті, я, не тямлячись від щастя, застогнав удруге, цього разу міцно притиснувшись до неї, а вона слухала мій стогін, притуливши мою голову до своїх розкішних персів...
І ось тепер, два дні по тому, я млію від спогадів про неї. Я досі відчуваю дотик її рук, мовби від нашої зустрічі минуло не більше години...
Вранці Роза одяглася і мовчки вийшла, навіть не попрощавшись. Не зважаючи на мене і мої слова, наче я був невидимим і німим. Якби ж я міг зустріти її вдруге, то вже б не відпустив. Ця шалениця стала моїм спасінням на добу. А мені хотілося спасіння на все життя...»
Від читання комісара відірвав кельнер:
— Прошу вибачення, пане комісаре, вас до телефону.
— Мене? До телефону? Тут?
Офіціант кивнув.
— Хто?
Той виразно знизав плечима.
— Пан з того боку говорив німецькою.
— Он як? — встаючи, мовив комісар.
Вістович підійшов до апарата і підніс до вуха слухавку.
— Слухаю, — видихнув він.
— Пане Вістовичу? — перепитав з того боку голос Фройда.
— Так, пане докторе. А як ви дізнались, що я тут?
— В Дирекції пояснили, що, окрім роботи, ви можете бути хіба що в улюбленій кнайпі.
— Падлюки.
— Що, даруйте?
— Нічого. Маєте новини, пане Фройде?
— Так, щоправда, не надто приємні для вас. Директор «Камершпілю» відмовився говорити зі мною.
— Чому ж?
— Пояснив, що хотів би зустрічі з вами.
Вістович здивовано замовк.
— Комісаре! — знервовано гукнув його психіатр. — Я не маю часу на гру в мовчанку!
— Так, так... Кхм... А чим він пояснив свою вимогу?
— Гадки не маю. Але тепер уже я чекатиму на результат вашої з ним бесіди. Сходіть сьогодні до театру. О сьомій вони грають «Данаю».
Від цієї назви Вістовича пересмикнуло. Окрім того, він відчував, що знову трохи перебрав алкоголю, а отже, розмова й цього разу може не вдатися. Втім, подітися було нікуди. До сьомої лишалося якихось півгодини, а значить, він мусив поспішати. Розрахувавшись, комісар вийшов на вулицю й на повні груди вдихнув свіжого повітря. Свідомість потроху почала тверезішати, і він уже впевнено закрокував у бік Нового театру.
Директор несподівано приязно зустрів свого недавнього кривдника і запросив до приміщення, що тимчасово слугувало йому кабінетом.
— Як ваші справи,
