Візит доктора Фройда - Богдан Вікторович Коломійчук
Самковський прийшов рівно о шостій, як і було йому наказано. З подивом глянувши на дещо зім'ятого віденського театрала, він повідомив Вістовичу, що папку з документами передав куди слід (тобто докторові Фройду) і там обіцяли дати з ними раду якнайшвидше. Вістович відкликав його вбік.
— Я знаю, де може бути Упир, Самковський, — сказав він.
Від комісара добряче несло алкоголем, проте підлеглого це не насторожило.
— Справді? — перепитав він. — І де ж?
— В театрі, — мовив шеф. — Я натякнув вам про це вдень. Наш Упир використав грим і костюми звідти, аби пошити нас в дурні...
— Отже, допомога пана Фройда нам більше не потрібна? — перепитав Самковський, вочевидь шкодуючи про витрачені зусилля.
— Ні, чому ж. Гадаю, його висновок ще знадобиться. Як додатковий доказ, скажімо, — відповів Вістович.
— Ну що ж...
— Але є одна обставина, Самковський, — продовжив комісар.
— Яка ж?
— До театру ми не зможемо підтягнути більше нікого з поліцейських. По-перше, зараз немає вільних, а по-друге, це може викликати підозру... Мусимо брати Упиря вдвох.
Самковський тільки криво усміхнувся.
— Nie ma sprawy, szefie[23], — коротко відповів він.
Безперечно, відважність була одна з його найкращих і найпотаємніших рис характеру, якої, на перший погляд, годі було від нього сподіватись, і комісар несподівано відчув вдячність до свого підлеглого. Цей чоловік міг дратувати його у повсякденній службі, але в критичних ситуаціях не підводив.
О пів на сьому Вістович, Самковський та Герхард фон Зорц вийшли з будинку Дирекції і знову подалися в бік Нового театру.
— Ви пам'ятаєте, що він поранений? — тихо запитав підлеглого комісар, коли вони були вже майже на місці.
— Так, — коротко відповів той, стримуючи при цьому хвилювання. — Але, наскільки пригадую, поранений легко...
— Кілька годин тому я бачив його на роботі, — встряв у розмову директор «Камершпілю».
— Неймовірно, — сказав Вістович, — після такого він спокійнісінько повернувся до виконання своїх обов'язків по службі.
— Нам сюди, — Зорц зупинився біля невеликих дверей.
За ними виявились сходи, які вели кудись донизу, здавалось, аж до самої підземної річки, що протікала під театром.
— Коридор досить сирий, — знову озвався директор, ведучи їх за собою.
Голос його відбився від стін численним відлунням.
— Але так ми вийдемо одразу в комірчину, в якій сидять монтувальники, — додав він.
Електричне світло в цьому коридорі миготіло, як морський маяк, вочевидь з останніх сил опираючись волозі й сирості. Раптом двері, крізь які вони сюди зайшли, лунко зачинились, а позаду них залунали чиїсь обережні кроки.
— Що за чортівня? — злякано вимовив Зорц. — Хто там?
Проте відповіді не було.
— Може, протягом зачинило? — припустив Самковський.
— Навряд...
Кроки залунали знову. Цього разу вже ближче. Складалося враження, що до них скрадається привид.
— Це чиїсь хворі жарти, — тремтячим голосом проказав директор. — Ходімо назад...
— Ні, йдемо, куди йшли, — заперечив Вістович.
— Робіть, що хочете, — істерично мовив Зорц. — Я далі не піду...
— Підете. Я вас примушу, чорт забирай...
Раптом директор закричав. Продовгувата тінь виросла, мов нізвідки, і розповзлася по стіні. Услід за цим хтось кинувся на Вістовича і звалив його з ніг. Комісар устиг побачити над собою лезо велетенського ножа, але вже наступної миті гримнув постріл. Ніж затремтів і впав на кам'яну підлогу.
Стріляв Самковський. І хоч він мав паскудний зір, але завдяки короткій відстані, на щастя для Вістовича, не схибив.
Львів, 3 березня 1904 року
В кабінеті директора львівської поліції Вільгельма Шехтеля смерділо цигарковим димом і панувала напівтемрява. Було ще не так пізно, але за вікном от-от мала початися буря, і небо затягло важкими свинцевими хмарами. Окрім самого директора, в кабінеті знаходилися ще двоє чоловіків: комісар Вістович і шеф-інспектор поліції Відня Ріхард Штальман. Жоден з них не перебував у доброму гуморі, хоча новини, загалом, були непогані.
— Столичні газети вже написали, що в Лемберзі ад'юнкт поліції застрілив серійного вбивцю, якого називали Упирем, — сказав Штальман.
— Так, я клопотатиму про хорошу премію для Самковського, — мовив Шехтель. — Але тільки для нього...
З цими словами він виразно глянув на Вістовича.
— І все ж я хочу зазначити, що саме завдяки зусиллям комісара вдалося вийти на слід, а потім і пристрілити цього Шимона Шнітке, — сказав Штальман. — Цього не вдалося зробити найкращим віденським поліцейським.
— На вашого дорогого Вістовича надійшла скарга на ім'я президента міста, — відрубав Шехтель. — Здогадуєтесь, від кого, пане комісаре?
Вістович кивнув.
— Очевидно від пана Зорца, директора «Камершпілю», — сказав він.
— Блискуче! — іронічно похвалив його Шехтель. — То, може, знаєте, як тепер нам вилізти з цього лайна?
— Гадки не маю, пане директоре, — чесно зізнався комісар.
— Невже з цим театралом неможливо було повестись інакше, не так грубо?
— На той момент мені це здалось єдиним способом надати рух справі...
— Дідько б вас узяв.
— Так чи інакше, але розслідування завершено, — підсумував Штальман, зводячись з місця. — Пане Вістовичу, якщо вас не оцінять належним чином в рідному Лемберзі, матиму честь запросити до Відня...
Шеф-інспектор кинув іронічний погляд у бік Шехтеля. Схоже, добрі стосунки між цими двома в цю мить зіпсувались остаточно.
— Я лишень проти тих методів, якими послуговується іноді комісар, — поспіхом сказав Шехтель. — Вони неприйнятні для імперської поліції. Ясна річ, це всього лишень особливість характеру пана Вістовича, але вона подекуди дорого нам коштує.
Директор витер піт з чола, але так енергійно, мовби прагнув протерти в ньому діру.
— Попри те, — продовжив він, — успішне закінчення такої справи — це, без сумніву, знаменна подія. Хоч попереду ще довга слідча тяганина... Так чи інак, пане Штальмане, свої кадри ми також цінуємо.
— От і чудово, — віденець рушив до дверей. — Усього найкращого, панове!
Щойно той вийшов, запанувала незручна мовчанка. Директор врешті кахикнув, прочищаючи горло.
— Гаразд, дамо якось раду з цим театралом, — мовив він. — Головне, щоб газети більше писали про вбитого Упиря, аніж про брутальність львівської поліції.
— Я можу йти?
