В погоні за Привидом - Микола Володимирович Томан

Ольга цілком виразно уявила собі його зблідле від напруження обличчя з круто зведеними бровами, міцно зціплені зуби, руку, що стискувала кран машиніста, напружене мускулисте тіло, готове до всякого швидкого руху, і їй нестерпно захотілося раптом бути з ним поруч, разом зустріти небезпеку, разом одержати перемогу. Вона не помітила навіть, як знову швидко пішла назустріч поїздові, який тепер пройшов уже значну відстань і зменшував швидкість, наближаючись до закритого семафора.

Костянтин, висунувшись з вікна, перший помітив Ольгу. Він не повірив своїм очам, але тут же почув голос Федора.

— Дивись-но, Костю, — здивовано гукнув він, — Ольга знову прийшла до нас!

Костянтин ще більше зменшив хід поїзда. Тепер він рухався зовсім повільно, от-от готовий зупинитись. Але перш ніж він зупинився, Ольга міцно схопилася за поручні східців будки машиніста і швидко почала підніматись на паровоз. Федір поспішно простягнув до неї руки, щоб допомогти, але вона, ніби не помічаючи його, ступила до Костянтина і, не стримуючи сліз, що ринули несподівано, кинулась до нього і поривчасто обняла.

— Спасибі, спасибі вам, товариші! — Вона обернулася до Федора і простягнула йому руку.

Вона відчула в них справжніх друзів, з якими нічого не страшно, з якими можна піти на будь-який подвиг, і назвала їх товаришами, бо не знала іншого слова, вищого від цього.

— Ще одній людині треба подякувати! — схвильовано промовив Федір, обернувшись до майора Єршова, який ніяково посміхався. — Адже це він знешкодив міну і врятував поїзд.

Ольга міцно потиснула Єршову руку і знову підійшла до Шатрова. А Костянтин все дивився на її сяюче обличчя, на розкуйовджене волосся, на великі ясні очі, що випромінювали маленькі веселі іскорки щастя, і думав, що Ольга — найкраща, найпрекрасніша людина в світі!

Виглянувши з вікна, він побачив і досі спущене крило семафора і крикнув Рябову:

— Доведеться повідомити їх, Федоре, що лихо минуло, а то вони, мабуть, не наважаться впустити нас на станцію.

— Так, видно, вони добре злякалися там, — засміявся Федір, радіючи, що все нарешті благополучно закінчилося.

— Поспішає до нас хтось із станції, — сказав Єршов, який дивився з вікна на другому боці паровозної будки.

Тепер Шатров і сам помітив, що три чоловіки — один попереду і два позаду — бігли до поїзда по шпалах.

— Це начальник станції, — сказала Ольга, теж вдивляючись крізь вікно паровозної будки із-за плеча Костянтина.

Через кілька хвилин начальник станції і залізничники, що його супроводжували, були вже на паровозі і здивовано слухали розповідь Шатрова. Начальник станції був ще зовсім молодою людиною і не вмів стримувати своїх почуттів. Він поривчасто обняв усіх по черзі і простодушно вигукнув:

— Ну й молодці! Справжні молодці, слово честі!

Зіскочивши з паровоза, він по-хлопчачому швидко побіг до станції, і незабаром червоне крило семафора піднялося вгору, відкриваючи дорогу поїзду, що повертався мало не з того світу.

Костянтин смикнув за тягу, і довгий, переможний паровозний свисток до болю у вухах потряс повітря.

— Я зійду тут. Адже у мене немає права проїзду на паровозі, — сказала Ольга, збираючись зійти по східцях з будки машиніста.

— Залиштесь, Олю, — попросив її Костянтин, — ви заслужили це право!

І Ольга залишилася. Вона стала позад Костянтина так, щоб не заважати йому, але бачити його неквапливі і впевнені рухи, точність керування механізмами величезного, повного затаєної могутності локомотива, що аж пашить жаром. І Костянтин, не обертаючись, всім своїм єством відчував її позад себе і готовий був тепер вести свій поїзд з будь-яким вантажем, на будь-які підйоми, через які завгодно випробування.

Він завжди знав, що виконає свій обов'язок у будь-якій обстановці, але ніколи ще не відчував себе таким сильним, таким безстрашним і таким потрібним своїй Батьківщині.

А майор Єршов стояв у цей час на дверях паровозної будки, міцно тримаючись за поручні, і теж схвильовано думав.

Він думав про промах ворогів, про їхню наївну надію на легкий успіх. Вороги розраховували, що боротися з ними будуть самі тільки контррозвідники і, якщо вдасться перехитрити контррозвідників, можна буде святкувати перемогу.

А насправді все це виявилося не так просто. Навіть коли б спасував офіцер контррозвідки майор Єршов, коли б його ввели в оману вороги, все одно прості радянські люди — залізничники — Шатров і Рябов не дали б їм здійснити своїх задумів. Вони, може, не змогли б перешкодити вибухова всього ешелону, але зате вже обов'язково врятували б станцію, людей, які працюють на будівництві залізниці, свій паровоз і самих себе.

Усвідомлення своєї близькості з цими людьми, з усім своїм народом сповнило теплом серце майора, і він відчув себе упевненіше, ніж будь-коли.

Тепер йому здавалося, що в нього стало набагато більше сил для боротьби з Привидом.

Стрибнувши з поїзда, лейтенант Малиновкін поглянув на всі боки. Недалеко від нього видно було останній вагон состава, що стояв на станції. Людей поблизу не було.

Вирішивши нікому поки що не показуватись на очі, лейтенант поспішно заліз у вагон, двері якого були трохи відсунуті.

Вагон був пустий. Другі його двері теж були трохи прочинені. Через їхній просвіт Малиновкін почав пильно оглядати станцію. На асфальтовій платформі, що прилягала до станційних будівель — до трьох невеличких стандартних будиночків, — він побачив сержанта залізничної міліції. Трохи далі по шпалах ішов якийсь залізничник із засвіченим