Пригоди Клима Кошового - Андрій Кокотюха
Хтозна, може, саме цей дивний висновок заспокоїв Кошового тоді, в першу ніч, остаточно. Аби закріпити відчуття, він знайшов у шафі карафку з наливкою, пом’янув Сойку раз, потім – ще раз, нарешті – втретє, і вже потім улігся на канапу в залі: від того, аби лягти на ліжко в спальні, яке ще берегло тепло попередника, все ж таки втримався.
Місто прокидалося рано й так само рано вкладалося. Домовласник був уже на ногах, тож Клим попросив прислати когось прибратися в оселі, поміняти білизну і взагалі облаштувати помешкання так, ніби інший жилець просто виїхав. Пан Зінгер побурчав, та не особливо заперечував.
Сам Кошовий пішов прогулятися у свій перший ранок у Львові.
Напередодні Шацький докладно пояснив, де ліпше харчуватися особам, котрі переживають тимчасову фінансову скруту. Треба рано встигати до сніданкових покоїв – так називалися частування, пропоновані містянам у більшості поважних готелів. Найближчим виявився той самий, багато разів згаданий учора «Жорж», де ніби мешкала пані Магда. Попри будівельні роботи, він приймав пожильців, і поснідати Клим також устиг.
Крім яєчні з шинкою та канапок із маслом йому запропонували порцію горілки від Бачевського. Він не відмовився, хоча не звик причащатися зранку. Виправдав себе тим, що випивати далі протягом дня в нього не стане грошей. Запивши сніданок кавою, виклав за все менше корони. Й вирішив протриматися так до п’ятої вечора, коли можна, знову ж таки – за порадою Шацького, підхарчуватися булочками в одній із єврейських пекарень. Саме пополудні здоба вже не була такою свіжою, тож пекарі під кінець дня скидали ціни.
Коли повернувся, спритний домовласник керував не лише прибиранням – під наглядом його сухої, мов тріска, довгоносої дружини пакувалися речі, котрі залишилися своєрідним спадком. Клим уже знав: речових доказів, придатних для поліцейського розслідування, тут не було. І якщо ніхто найближчим часом не претендуватиме на костюми, книги та валізи, домовласник з дорогою душею забере все собі. У пана Зінгера напевне було безліч знайомих, здатних скоро й безболісно для нього оформити потрібні папери. Так що попервах від угоди, до якої домовласника змусив силою переконливості Йозеф Шацький, той не надто потерпів з огляду на фінанси.
На облаштування в Кошового багато часу не пішло. Трохи подумавши, примостив маленьке фото батьків на стіл, за яким працював Сойка, посунувши при цьому вбік стосик письмового паперу. Під лампою батьки виглядатимуть краще. На книжковій етажерці, що бовваніла поруч, розмістив своє невеличке книжкове багатство, зробивши подумки зарубку: тепер улюблені авантюрні романи доведеться відкласти до кращих часів – грошей на книжки не стане. Ті, що роздобуде попервах, витрачати слід не на чтиво – знадобиться спеціальна, фахова література. Вирішивши не сушити собі голову ще й цим, Клим повісив у шафу на вішак чисту, хай і не прасовану сорочку, жилетку, краватку. Несесер з туалетним начинням поклав біля рукомийника.
Потому сів на стілець, раптом усвідомивши: а все, більше нема чим себе зайняти.
Повалявся долілиць кілька годин, вивчаючи стелю й намагаючись дати лад рою думок. І аж тоді вирішив знову йти в місто.
Зголодніти встиг, наближалася обідня пора, для Львова це – ближче до п’ятої вечора. Тож Клим, керуючись настановами Шацького, скуштував журек,[36] прогулявся по булочки. Потім ноги винесли на Нижні Вали. Спершу Кошовий не надав цьому жодного значення – це ж одне з небагатьох місць, де він бував і яке знав. Присів на лавку, підбив подумки підсумки. Витрати – трохи більше корони, протягнути можна тижнів зо два. Але відразу стрепенувся: чому він повинен отак підкоритися долі, визнати поразку й поступово наближатися до жебрацтва? Тут же зловив себе на тому, що мимоволі мацає поглядом натовп, вишукуючи бодай учорашнього міняйла Юзефа.
Бо поруч напевне крутитимуться шахраї.
Отак вештання без жодної мети переросло в стійке бажання будь-що відшукати когось із батярів, котрі обвели його круг пальця.
Поліцейська подачка – інакше Кошовий милостиво подаровані гроші не сприймав – лише відтягувала повний крах. Плани влаштуватися вантажником на вокзалі чи різноробом у якогось крамаря, або хоча б носієм із тих, котрих повно біля кожного базару, виглядали вже доволі близькими. Прийняття подібного рішення невідворотно наближав кожен прожитий день, і це розуміння дивним чином додавало Климові чоловічої злості. Він, мужчина, який зовсім недавно захищав революціонерів від смертних вироків, за що ледь не поплатився власною свободою та, дивуючись сам собі, пережив не найкращі дні в тюремній камері, зараз мусив умитися, мирячись із тим, що його серед білого дня на рівному місці обікрали якісь нікчеми.
Так з’явилася перша мета…
Ось чому Кошовий уже третій день після похорону Сойки щоранку старанно чепурився, наче йшов до праці, й виходив з дому, щоразу чемно вітаючись із двірником. До вечора намагався не вертатися, бо всякий раз цербер у фартуху пропікав нового пожильця поглядом з-під лоба. Всім своїм виглядом нагадуючи: з Клима належить дрібна монета за люб’язність, яку він виявляє, відчиняючи браму. Не давати навіть такого дріб’язку означало нажити ворога в себе під носом, чого Кошовий, без того відчуваючи себе на пташиних правах, не міг собі дозволити. Тож єдиний вихід – якомога менше потрапляти двірникові на очі. Оскільки інакше як повз нього не зайдеш і не вийдеш, Клим вирішив проблему дуже просто: намагався йти зранку й нипати Львовом, поки вистачало сил та не починало рябіти в очах.
Прізвище цього цербера з Личаківської цілком відповідало зовнішності, насамперед виразному бульбастому носові. Звали двірника Гнат Бульбаш. Був він українцем, та чомусь уперто не визнавав у Кошовому свого. Загалом справляв би враження непривітного чоловіка, якби ця непривітність поширювалася й на інших мешканців. З ними ж Бульбаш був на диво люб’язним, і Клим, помучившись трохи, вирішив: це він так діє на пролетаріат своєю присутністю. Бо недолюблювали його й київські двірники, навіть побачивши вперше та востаннє.
Пригадавши, що є люди, на яких просто так, з невідомих причин гавкають загалом смирні собаки, Кошовий змирився з двірниковою неприязню. Що дало зайвий привід розставатися з дрібняками всякий раз, коли Бульбаш відчиняв перед ним браму, аби ще більше не дражнити гусей.
Добре, хоч ти за вихід не береш, подумав Клим, укотре вранці проходячи повз двірника й привітавшись при цьому, навіть відсалютувавши двома стуленими пальцями. Той у відповідь повернувся спиною, демонструючи
