Пригоди Клима Кошового - Андрій Кокотюха

– Не буду. Вам краще знати. – Клим, удаючи цілковиту покору, схилив голову. – Дякую, що попередили про намір приборкати мене. Так собі розумію, ви бачите в мені дикого звіра.

– Чому – звіра?

– А кого ще треба приборкувати?

– Не будемо гратися в слова, пане Кошовий.

– Та Боже збав, які там ігри! Менше години тому ваш пан інженер чітко вказав мені на моє місце. Інші мовчки погодилися з ним. Тепер же ви покликали мене до себе в коляску, немов дресироване цуценя. Могли б іще сказати: «Алє – гоп!»

Він починав заводитися і відчував це. Та стримуватися набридло – досить було самих лише прямих звинувачень у шпигунстві. Магда помітила в нього зуби. Що ж, треба їх показати хоч трошки, аби не розчаровувати жінку.

Але вона промовчала. Якийсь час вони дослухалися до гамору міських вуличок та цокоту копит по бруківці. Магда поправила вуаль, покрутила віяло в затягнутій тонкою рукавичкою правиці, зітхнула.

– Ви не надто вірно сприйняли та оцінили все, що відбулося сьогодні. Та я не маю наміру переконувати вас у помилковості висновків. Хоча б тому, що навряд чи збираюся підтримувати з вами якісь контакти надалі. Щодо Адася… – вона осіклася, виправилася, – пана інженера Вишневського, то він особа значно більшого масштабу, ніж ви можете собі уявити. Промисловці його цінують, а значить, він може собі дозволити постукати в двері дуже важливих персон. Йому відчинять, радо приймуть і до думки дослухаються. Ще він спортсмен, надихає своїм прикладом громадян, у своїй газеті той же пан Попеляк не раз описував його спортивні ініціативи.

– До чого ви мені це говорите зараз? Я вже зрозумів, що пан Адам Вишневський – не остання людина у Львові.

– Кажу так тому, пане Кошовий, аби ви зробили все ж таки вірні висновки. Чоловік такого статусу, який має Вишневський, ніколи не опуститься до того, аби вказувати, як ви кажете, місце. Звісно, бували випадки, коли пан інженер ставив на місце окремих осіб, котрі не зовсім вірно поводилися – в його товаристві, у товаристві дам чи за інших обставин, де варто стримуватися. Проте нині він узяв на себе невдячний труд: запросив вас та підсумував розрізнені думки колег.

– Значить, саме так слід розцінювати його попередження триматися подалі від усього, що стосується вбивства Сойки? Пані Магдо, ви везете мене на Личаківську вулицю – не просто до будинку, де він мешкав, а навіть у його квартиру. Я там оселився, ви напевне це знаєте. Тож я ніяк не можу триматися подалі.

Вона знову повела віялом.

– Пане Кошовий, ви все одно хибно зрозуміли суть розмови. Та це не важливо. Важливо, що ви дізналися про вашого давнього товариша те, що, сподіваюся, утримає від непотрібних вам знайомств та справ. Жити в квартирі, яка звільнилася, хай у такий трагічний спосіб, міг би хто завгодно. Домовласник, думаю, тільки радий, за інших обставин довелося б терпіти збитки, скоро туди навряд чи вселився б хтось пристойний та достойний.

– Дякую пані за високу оцінку.

– Не блазнюйте. Знаю, це така захисна реакція. Захищатися якщо й треба, то не від мене. Навпаки, я дуже вам вдячна за те, як ви вмили Ольшанського. Адже він, як уже говорилося, ідійот. Цілком серйозно намірявся видати смерть пана Геника за банальне самогубство, аби швиденько згорнути справу, забути про Сойку та вмити руки. Тепер, після ваших слів, усе інакше. Справу завели, поліція працює, вбивцю шукають. Чи знайдуть – питання інше.

– Тобто для вас особисто було важливим, аби слідчий не спустив убивство Євгена Сойки на гальмах?

– Саме так, пане Кошовий.

– Чому? Він був дорогий вам?

– Смієтеся? Навпаки, ви ж чули, якої думки про нього, його товариство та діяльність поважні й шановані панове. Почавши розшук, поліція будуватиме різні версії. Одну ви чули краєм вуха – підозрілі зв’язки з групами, орієнтованими на московство, російського царя. Так чи інакше, копаючи в тому напрямку, поліція матиме всі підстави ворушити їхні гнізда. Хоч це могло бути й банальне пограбування.

– Ви мислите, як поліцейський, пані Магдо.

– Це мій покійний чоловік мислив, як поліцейський. Любив думати вголос. З якогось моменту почав не лише міркувати у моїй присутності, шукаючи підтримки, а й радитись. Бачите, все просто. Жодної сенсації, жодної конспірології. Тож ви, пане Кошовий, легкий на руку.

– Навіть так?

– З вашої подачі справу зрушили в потрібному напрямку. За що я особисто вам дуже вдячна. Є на те свої причини. Дозвольте не називати їх. І, – вона ледь подалася вперед, – здається, ми приїхали. Ваша Личаківська.

Виходячи з коляски, Кошовий ледь не впустив свій пакунок.

Ідею знайти хоча б одного зі своїх кривдників навіть сам Клим оцінював скептично, не бачачи жодного шансу на успіх.

Виправдовувало його у власних очах лише те, що жодних інших планів на найближчий час він не будував. Та й у віддаленій перспективі Кошовому тут, у Львові, навряд чи вдалося б зловити птаха удачі. Можна й не ловити, тільки б побачити, схопити за хвоста, видерти кілька пір’їн – ось готовий талісман на щастя.

Проте сидіти й зовсім нічого не робити Клим не збирався.

Спробував, не сподобалось.

А запалився жагою помсти з першого ж дня. Не відразу, та все одно до цього прийшов.

…Щойно заселився до помешкання, звільненого Сойкою за печальних обставин, Клим несподівано для себе виспався. Хоч думав – не зможе заснути нормально. Гнав від себе дитячі думки про такий собі дух невинно убієнного, котрий повернеться в оселю й даватиме про себе знати цілу ніч.

Імовірно, розмірковував Кошовий знічев’я, аби чимось зайняти стомлений мозок, йому особисто дух Євгена Павловича нічим не загрожує. За життя вони не ворогували, тож, навпаки, покійний адвокат ще й оберігатиме з того світу молодшого учня й товариша. Навіть, як у страшних та водночас романтичних історіях, котрими так зачитувався Клим, привид, коли пощастить, розкриє таємницю своєї смерті. Просто тобі батько принца Гамлета…

Жарти жартами, але такі міркування дивним чином умиротворили Кошового. Витягнувши з колодязя пам’яті всі свої згадки про колись читане, він логічним, раціональним шляхом зробив той висновок, котрий можливий лише за таких-от ірреальних обставин. Хто, як не Клим, переконав поліційного слідчого в тому, що Сойка – не самогубець? Бо так би поховали його, мов грішника, за цвинтарною огорожею, і маялася б