Пригоди Клима Кошового - Андрій Кокотюха

Не бажаючи входити в пояснення, тим більше що тим самим міг мимоволі виказати небажані в цій компанії власні таємниці, Клим обмежився кивком. І все ж не стримався:

– Даруйте, панове, далі не розумію, про що йдеться. Ви, ще раз вибачте, стрибаєте з п’ятого на десяте.

– Так, панове, – знову вставила Магда. – Ви ще більше плутаєте нашого гостя. Пане Моравський, у Ратуші на засіданнях ви виступаєте значно краще.

– Я хочу сказати, пане Кошовий, що російська влада явно, але частіше – негласно, підтримує тут, у Львові, і загалом на значній території Галичини дуже схожі процеси. Австрійській владі, Галицькому сейму та раді міста Львова вигідно, аби активність русинської свідомої громади ширилася на ваших землях. Влада ж російська збурює тут тотальне московство. Знаєте їхнє гасло – не нове, проте актуальне? Ліпше втопитися в російському морі, ніж у польській калюжі!

– Навіть так? І ці ідеї вільно висловлюються?

– Вільна країна! – картинно розвів руками Моравський. – У них є свої газети, клуби, партії. Вони гуртуються довкола православної церкви, і заборонити це невільно. Пана Сойку ховали не на православному цвинтарі, бо він перехрестився в римо-католика. Кажуть, незабаром після того, як перебрався сюди. Проте, хочу вам сказати, для нього й таких, як він, церква мала в житті найменше значення. Виглядає, він просто збирався асимілюватися тут, у Львові, так глибоко, як сам зможе. Тим більше що належність до іншої, ніж його друзі-москвофіли,[35] парафії формально вказувала на дистанцію, котра була між паном Геником та прихильниками російського царя-визволителя.

– Й підкреслювала незалежність та неангажованість самого адвоката, – додав Вишневський. – Мовляв, він не має стосунку до партій та рухів, замішаних на російському православ’ї.

– Насправді оці панове з верхівкою в Руській Раді останніми роками помітно затихли, – зазначив Моравський. – Діяльність не згорнули. Далі говорять про те, що росіяни, українці та галицькі русини – один єдиний братній народ. Різниці між ними нема, й об’єднає їх усіх царь-батюшка, – це радний сказав ламаною російською, що прозвучало, як на Климів слух, досить незвично та кумедно. – Усе було б нічого, пане Кошовий, аби москвофіли не почали частіше, ніж треба, говорити про Галіцію як про землю, яка історично належить Росії.

– Чому?

– Дозвольте, панове, я поясню, бо сам часто пишу про це.

Зараз ініціативу перехопив Попеляк. Ніхто не заперечував, і далі повів уже він:

– Ви вже чули, пане Кошовий, що москвофіли говорять про російські моря та польські калюжі. Якщо всіх, хто поділяє ці ідеї, визначати, як вони хочуть, русскими, – редактор теж ужив калічену російську, – то критична їхня маса одного разу означатиме: вони на своїй землі. Не так важливо, що лише частина з них дійсно росіяни, інші – згадані вже галицькі русини. Вони вважатимуть себе вправі вимагати від російського царя допомоги, і не лише фінансової. Захочуть, аби їх звільнили з-під влади Франца-Йосифа. Це можливо лише разом із територіями!

Попеляк витримав театральну паузу, потому продовжив:

– Пане Кошовий! Тут для притомних громадян уже давно не секрет, що москвофіли хочуть війни нашої держави з Росією! Аби негайно здатися в полон, винісши визволителям ключі від Львова та всієї Галіції! Ось чому ми говоримо про агентів, згадуючи пана Сойку, хай би спочивав собі з миром.

Сказавши так, редактор спорожнив свій келишок, поклав до рота канапку. Тоді підвівся, розстебнув піджак, заклав пальці за краї жилетки й почав походжати, через брак місця проходячись довкола столу. Інші мовчали. Кошовий потер пальцем перенісся, пожував губами, збираючись із думками.

– Давайте, я підсумую, – мовив обережно, ніби ступав болотом, боячись стати на грузьке. – Євген Сойка як адвокат надавав послуги місцевим громадянам, котрі зараховують себе до так званих москвофілів. Ставлення до них, м’яко кажучи, не дуже добре. Їх терплять, але не люблять. Ви маєте рацію: у Києві, Полтаві чи Харкові тих, хто створює національні рухи, зокрема – русинські, влада не сприймає. За це переслідують, штрафують, арештовують та засуджують. Тут не так, і, мабуть, це добре. Чому ж тоді Сойка – російський агент?

Моравський клацнув пальцями.

– Перепрошую, ніхто прямо не назвав його агентом. Проте в мене досить зв’язків, аби знати: політична поліція з деяких пір наклала на пана Геника оком. На те були всі підстави.

– Наприклад? Я для чого питаю, – тут же пояснив Клим, – ви натякнули, що через близьке колись знайомство із Сойкою могли приписати шпигунство й мені. Дуже б не хотілося. Мушу знати, з чим можу мати справу.

– Все вірно, – кивнув радний, поправивши окуляри. – Пан Геник захищав у судах не лише осіб, так чи інакше пов’язаних із москвофілами. Проте він, і ви напевне це знаєте, взагалі був досить вправним адвокатом. Домагався виправдувального вироку для таких підсудних, котрих, здавалось, неможливо було вберегти від справедливого покарання. Захочете – вам пан Вишневський якось розкаже.

– Бог із ним, – буркнув Адам. – Не в мені справа.

– Звісно, не у вас, – легко погодився Моравський. – Ідеться загалом про неймовірну верткість пана Геника. Відому, без перебільшення, в місті та навіть за його межами. І ця його здатність братися за будь-яку сумнівну справу й отримувати для свого клієнта виправдання чи бодай суттєвє зменшення покарання привернула до нього москвофілів. Бо саме за ними стояли бомбісти та інші нігілісти, котрих поліція ловила, суди судили, а Сойка віртуозно й успішно захищав. Уся ця наволоч тікала сюди, рятуючись від переслідувань царського режиму. Особливо це стало помітно років зо два тому, коли в Росії вибухнула революція. Показово, що австрійська влада воліє підтримувати їх чи намагається здебільшого не помічати. Адже вважається, що бомбісти – революціонери, чия активна діяльність послаблює російську владу. Значить, їх треба якось прихистити. Але, пане Кошовий, російська агентура теж це розуміє! Тому під виглядом борців із царатом сюди, в Галіцію, переправляються таємні агенти. Ви ж писали і про це, пане Попеляк?

– Їхні дії послаблюють монархію ізсередини, – буркнув редактор, якому вже набридло кружляти, і він вмостився на свій стілець. – Крім того, не обов’язково треба зараз триматися москвофілів, аби перейнятися радикалізмом, роздобути зброю та почати стріляти у високих посадових осіб серед білого для. Ось чому я згадав тут студента Січинського. У квітні не лише весь Львів – уся Галіція гула від того, як він зухвало застрелив у власному кабінеті графа Потоцького. І до москвофілів та їхньої діяльності той убивця не належав. Навпаки, стріляв у намісника, протестуючи проти утисків українського населення. Пошесть прийшла з Росії, пане Кошовий, мусите то визнати.

– Не збираюся сперечатись. Ви сказали,