У чиїх руках був ніж - Ерік Амдруп

Так це почалося. Жодне з них не зраджувало їхніх стосунків на роботі. Принаймні так вважав Ельмо.

Але він не так уже й рідко скрадався до її маленького, затишного помешкання, завжди домовившись наперед. Вона визначала умови їхньої дружби. Ельмо визнавав, що вона має слушність і приймав ті умови. Але в нього серце стискалося з ревнощів до того її життя, в якому він не міг брати участі. А іншим разом, коли вдома йому велося краще, його мучило сумління. Елла завжди була до нього однакова. Співчувала йому й зігрівала душу, втішала його. Вони друзі, казала Елла. Сподівалася взаємності, дрібних послуг, які він тепер мав їй робити. Невеличка платня, за яку вона ретельно віддячувалась. Тоді стало відомо, що панна Мад-сен хоче йти на відпочинок. Спочатку Елла була рада і сповнена надії, певна, що стоїть поза конкуренцією. Вони з Ельмо багато говорили про те, що треба змінити, й тішилися майбутньою співпрацею. Жодне з них не звертало уваги на чутки, що ходили по лікарні. Але перед тим проклятим днем… Ліса вже пішла. Ельмо сидів у кабінеті, саме скінчивши розмови з родичами пацієнтів.

Елла ввійшла не постукавши й сіла на стілець бліда й ніби аж змарніла.

Вони хочуть обдурити мене, Ельмо. Я розмовляла з Карлом Йоганом… тобто з Могенсеном. Вони беруть іншу, — зроби щось, Ельмо!

Він був такий самий приголомшений, як і Елла. Почав запевняти її, що зробить усе можливе.

— Справді? — вона скептично глянула на нього.

Він кивнув головою, щиро обурений тим, що почув. Як так можна? Елла багато років була першою асистенткою і виконувала свою роботу добре.

— Я хочу одержати це місце, — сказала вона— Не тільки через гроші, хоч і гроші мені не завадять. Не так легко утримувати хлопця. Це ж просто несправедливо. Я змарнувала тут десять років свого життя і весь час сподівалася… Думала, що Карл Йоган… Він віддавна вже мій приятель, такий, як і ти. Навіщо ж тоді друзі, коли на них не можна покластися? Це відіб'ється на його політичній кар'єрі, якщо випливе на світ, хіба ні? Та й твоя дружина не зрадіє, коли довідається, що в нас було з тобою. Так, я кажу неприємні речі, правда ж, Ельмо? Але самими приємними речами не завжди обійдешся. Я так дивлюся на це: друзі повинні допомагати одні одним. Я б нічого не вимагала, якби ви відмовили мені тому, що я не маю відповідної кваліфікації. Але тут ідеться про захист своїх прав, і я захищатиму їх. Ти мені повинен допомогти, Ельмо! Подзвони зараз-таки, як тільки я піду, Карлові Йогану.

Він ще довго сидів після того, як за нею зачинилися двері. Йому було гидко від думки, що треба втручатися в цю справу, але водночас його брала лють, що Могенсен посідав у її житті таке саме місце, як він. Тут, на самоті, він чітко уявляв собі їхні зустрічі. Він був не вельми красномовний, коли нарешті присилував себе подзвонити до Могенсена. Але той вислухав його не перебиваючи й відповів на диво покірним голосом.

— Почекай хвилиночку, я зачиню двері,— сказав він. — То Елла розповіла тобі… Це цілком невинне знайомство, розумієш. Вона мила, розумна дівчина, з нею цікаво побути. Я інколи обговорюю з нею якісь проблеми, люблю вислухати її міркування про них. Часом цікаво знати й сторонню думку. Я добре зважив цю справу, Поульсене, і спинився на Бенедикті Йогансен. У неї така сама освіта, як і в Елли, і вона дуже здібна, старанна, мила дівчина, з доброї родини. Тобі вона сподобається, Поульсене.

У кабінеті було темно. Настільна лампа освітлювала тільки край столу з купою історій хвороб і листів, що чекали на відповідь.

— По-моєму, це ще гірше, Могенсене. Ти сам кажеш, що в неї така сама освіта, як і в Елли. Якби ти вибрав когось із вищою кваліфікацією! Тоді Елла, мабуть, змирилася б. Але з такими самими даними!

— Я не хочу брати нікого з великого міста, — відповів Могенсен так, наче прагнув заспокоїти його. — Нам потрібна людина, що знала б нашу тісну громаду. Ця жінка знає її. І Елла також знає. Але я скажу тобі одну річ. Під секретом, але я довіряю тобі, старий. Елла комуністка, член партії. Таке не важко дізнатися, якщо маєш добрі зв'язки. Тепер ти бачиш, що її не можна брати.

В Ельмо затремтіли руки. Він не зміг стриматись.

— Ти падло, Могенсене, я весь час знав про це, відколи приїхав сюди. Яке наше в біса діло, чию політичну вона визнає, твою чи чиюсь іншу! Ти гидке, смердюче падло, хай тобі чорт!

Тиша дихнула крижаним холодом. Відповідь була повільна, добре виважена.

— Що це означає, докторе Поульсен? Тобі лишилося ще півроку іспитового терміну, забув? Ти ж не будеш заперечувати, що нам з тобою важко співпрацювати. Ти знаєш як я вболіваю за лікарню. Мушу визнати, Поулсене, що вона мене турбує. Боюся, що ти не та людина, яка нам потрібна.

Трубку поклали.

Другого дня Елла назвала його ганчіркою. Bін вирвався від неї, втік. Робочий день доплазував до кінця. Він почував себе, наче мокрий тампон, коли йшов знайомою дорогою. В канавах лежав брудний сніг і скачив на нього. Він ішов назустріч своєму приниженню. Карл Йоган Могенсен лежав на тому самому ліжку, що й він. Мав із нею акі самі стосунки, що й він, дивився на неї, слухав її. Він хвилину повагався перед дверима, перше ніж подзвонив.

Біля дверей хтось стояв. Мабуть, він спав. Був ранок, крізь віконце під стелею пробивалося світло. Виявилося то в'язничний вартовий.

— З вами хоче бачитись комісар, докторе.

Він весь час звертався до нього так шанобливо, щоб Ельмо забув, де він опинився. Коридори, сходи, двері, які за ним старанно замикали. Кабінет, де він і першого разу зустрічався зі столичними фахівцями. Комісар підвівся. Його лисина блищала проти світла, що падало з вікна. На скронях і на потилиці кучерявився темний чуб. Обличчя у нього було