Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

– Цього не може бути.

Міха подивився на нього і той замовк. Циган зберігав життя індусові, тільки для того, що б той мучився.

– Ну що, важко було воювати з найбільшою і могутньою силою Підземного Світу? – Запитав Міха ченця.

Дітар посміхнувся.

– Не знаю, ми ніколи не воювали проти Тибетських ченців. – Відповів Дітар, і вони обоє посміхнулися.

– Ха-ха-ха! – Демонстративно посміявся Андрогін. – Тибетські ченці – ще ті воїни.

Міха підійшов до ліжка, і вдарив своєю тростиною:

– Заткнися, індус. Якщо людина має свою думку – значить, він має свободу. А ти вічний мій раб. Твого слова тут ніхто не запитував.

Андрогін стиснув губи і опустив голову, не сказавши більше ані слова.

– Вийдемо краще на вулицю. – Циган кивнув головою і взявши Дітара під руку, вивів за двері.

Прогулянка по місту продовжилася в компанії старого друга. Дітару не звично було бачити Міху таким старим. І все навкруги здавалося таким новим, але рідним. Старий йшов повільно, переставляючи свою тростину і спираючись на неї, щоб тримати рівновагу. Стук дерева об кам'яне мощення дороги, ритмічно попадав у розмову.

– Андрогін вижив, – розповідав Міха, – Берсерки поламали йому хребет і той не рухався і був без свідомості, ось вони і визнали його мертвим.

– Як ти його знайшов? – Запитав чернець, йдучи поряд із старим.

– Коли ми повернулися в Монастир, тут було все зруйновано. Частина індусів виживала в розвалинах, користуючись нашими припасами і дровами. Їх армія була розбита, а для дороги додому не у всіх знайшлися сили. Серед них був і Андрогін. Вони його підібрали і доглядали за ним.

– Індуси любили свого полководця. – Помітив Дітар.

– Або, навпаки. – Заперечив Міха. – Якщо б любили, то прикінчили б його на місці, а так… – Циган зробив паузу. – …А так він потрапив до мене.

– Що ви з ними зробили?

– Спочатку були сутички, але їх було мало, так що вони здалися зовсім швидко. – Продовжив розповідь старий, крокуючи по вулицях міста. – Ми дозволили їм залишитися. Вони стали корисними робітниками і допомагали на будівництві і відновленні Монастиря. Все ж вони його і зруйнували.

– Кожен платить за свої діяння. – Помітив Дітар.

– Це точно. – Кивнув циган. – Я хоч і маленька людина, але за мною справедливість.

Двоє дійшли до площі, на якій збиралися паломники. Їх було близько ста чоловік. Вони протиснулися повз натовп і повернули в невеликий провулок, намагаючись уникнути шуму і метушні.

– Я так розумію, що ти замість Авраала тепер? – Акуратно запитав старий ченця.

– Той, хто знає – не говорить, той, хто говорить – не знає. – Задумливо відповів Дітар.

Міха посміхнувся відповіді ченця.

– Ти впевнений, що готовий бути Главою Братства?

– Як пахне троянда? – Запитав Дітар. – Розкажи мені про це.

Міха не сказав ні слова. Він знав, але промовчав, адже не було однозначної відповіді. Пройшовши в тиші, кілька хвилин, Міха подумав і відповів:

– Навіть якщо ти не впевнений, то я впевнений, що ти готовий бути Главою Братства!

– Останні тридцять років, для цього Монастиря ти був Главою. -Сказав Дітар. – Ти був кантрі ченцем, і твої заслуги перед Братством дуже великі.

– Я дуже радий, що не підвів вас. – Відповів циган. – Того дня, коли Агіас передав мені мантію, він сказав: "Зроби так, щоб я не пошкодував".

– І ти зробив. – Промовив своє слово Нісан Дітар. – Ніхто не пошкодував. Це було правильне рішення.

Людне місто залишилося позаду. Дітар і Міха йшли за межі міста. Під ногами вже була звичайна земля, а не кам'яний тротуар. Дерев ставало більше, і дихати хотілося глибше. Дітар звернув увагу на сад, до якого вони підійшли. Це був один з садів Монастиря, в якому Міха намагався зібрати різні види рослин. Цей заповідник, як і сам Монастир, служив місцем, де збиралися абсолютно різні народи. В духовному світі немає відмінностей, і це місце стало центром істинної духовності.

Міха не міг не помітити вираз обличчя Дітара, коли вони підійшли до такої краси.

– Повертаючись з Кайласа, ми принесли з собою багато золота. – Пояснював Циганський Барон. – Гори щедро нас обдарували, і я зрозумів, на що ми його повинні витратити.

– Все, що нам дає всесвіт, дає для того, щоб ми поділилися. – Сказав Дітар. – Ті, хто діляться, отримують ще більше, а ті, хто скупилися, залишаться ні з чим. Чим більше береш – тим менше маєш.

Міха, слухаючи слова Дітара, згадував старого Авраала. Той був дуже мудрий і передав свої знання своїм учням. Дивлячись на Дітара, можна було побачити, наскільки добрим учителем був Авраал.

– Я повернув своє золото, що було в Андрогіна. Він був не балакучий спочатку, але я вмію знайти підхід до людей.

– З чого ти розпочав? – Поцікавився чернець.

– Перше ,що ми зробили – відновили те, що було втрачено. Стіни, житлові будинки, казарми. Всім потрібна була безпека, їжа і дах. Я зосередився на цьому. До нас приходили люди і знаходили тут свій дім. Ситі і одягнені, вони, куди кращі працівники, ніж вмираючі з голоду.

– Це точно. Людина не думає про великі справи, коли її шлунок порожній, вона думає про їжу.

– Коли з цим проблем не стало, ми почали відбудовувати сам храм. Спочатку той, що був, а потім побудували і інші. Вівтарі, сади, будинки для ночівлі, з'явилися вже пізніше, коли людей ставало все більше і більше. Вони притягувалися до цього місця, як до магніта. Спочатку я хвилювався, що ми не зможемо прихистити всіх, але ж в результаті… – Міха розкинув руки і окинув місце навкруги.

Дітар подивився уважніше. Куполи храмів були позолоченими. Навкруги росли пишні дерева різних видів. Були і ті, що приносили плоди, які потім роздавали паломникам у храмі. Місце тішило очі і душу.

– Чутки про це місце швидко розліталися. – Знову заговорив Міха. – Настав інший час для Монастиря. Ховатися вже не було від кого, а зберігати таємниці нікому. За останні десять років ми розширили Білокам'яний, тому що число мешканців скоро перевалить за кілька тисяч. За містом є поля, біля озера є млин і кошари. Ми вирощуємо їжу і залишається навіть на продаж, що допомагає сусіднім поселенням розвиватися. Я мрію, що б кожен в цій країні міг отримати те, що отримали ми.

– Це хороша мрія, мій друг. – Відповів йому Дітар. – Ми обов'язково допоможемо тобі її втілити. Ми завжди билися за мир, а його треба було будувати. Пролита кров коштує менше, ніж коли вона тече по венах. Ти багато що змінив у цьому світі, не лише селища і міста,