Зодчий із пекла - Світлана Горбань

До чого тільки не приклав рук та фантазію Лешек Дезидерій Владислав!

Але до палацу в Барвінківцях він мав лише дотичне відношення. Його заздрісний наступник молодий архітектор Григорій Василай побився з метром об заклад, що його будинок буде сприйматися знавцями як витвір самого Городецького. Найкращий витвір. Шедевр. І посилено розпускав чутки, що проект зроблено автором Будинку з химерами.

Так, Василаю вдалося наслідування еклектичного використання старовинних стилів, їх поєднання вийшло тривожно-гармонійним, палац подобався всім, але доля самого будівничого та його близьких в цьому домі склалася трагічно.

Хоча замовником виступав Барвіненко, архітектор будував його і для себе, бо якраз тоді обручився з молодшою дочкою Гната Пилиповича. Старався для тієї, що мала стати, але так і не стала його дружиною.

Всі дивувалися: навіщо було зносити старий будинок — міцний, міг би ще століття простояти. Хіба що місце дуже красиве. Під’їжджаєш до Барвінківців, дивишся з гори: ліворуч — містечко, праворуч — порослий соснами та ялинами старий парк. Між деревами — дах панського будинку. Фасад обернений до дороги, а з вікон іншого боку — нечувано прекрасний краєвид: ріка, круті береги, зелень, квіти.

Барвіненки з покоління в покоління кохались на хвойних породах, привозили якісь екзоти навіть з-за океану. Тому парк завжди був вічнозеленою оазою серед звичного для цих місць лісостепу.

Здавалося, вічнопрекрасним та вічнощасливим буде й палац.

Таємниця імені його справжнього творця мала розкритися несподівано й бучно.

Але не була розкритою ніколи.

Кирило Іванович дуже не любив, коли його турбували не у визначений час, але сповістити про приїзд дизайнера було потрібно, і Надя, приречено зітхаючи, піднялась до його кабінету. День випав нелегкий. Зранку приїхала баронеса. Оглянула будинок і сказала, що хвора, обід їй носили у гостьову спальню. Одразу потому заявився й хазяїн. Тепер ось — Буруковський. Годувати їх усіх… Навіть дочку з уроків довелося відпросити, щоб допомагала.

Надя спотикнулась на зламаному паркеті. Це ж як треба каблуком зачепити, щоб його порушити! Постукала в кабінет — ніякої відповіді. За дверима весело лунала англійською мовою колись улюблена пісня.

Ярижські полюбляли своєрідну класику естради. Мелодії Поля Моріа, Річарда Клайдермана і Кº постійно блукали ще не обжитими покоями.

Надя постукала сильніше. Ніхто не відповів.

Натисла на ручку незачинених дверей та зайшла.

— What can I do? — в унісон проспівав їй назустріч злагоджений гурт добре поставлених голосів.

Завмерла.

Бо побачила на підлозі труп Ярижського.

Він лежав долічерева, неприродно вивернувши до виходу голову. Розплющені скляні очі лізли на лоба, рот — грізно вишкірений. А із спини, пробивши добротний коричневий піджак, металево стирчав гострий кінець довгого ножа.

— What… Дінь-дінь… Can I do…

Ірреальність того, що відбувається, приголомшувала.

Надя не кричала, не робила зайвих рухів.

— What… Дінь-дінь… Can I do…

Тихо відступила назад, обережно причинила двері. Наче сновида, зійшла вниз.

Переступаючи затерплими ногами по сходах, думала, що даремно спокусилась на гроші й узяла тимчасовою помічницею свою Марину. Вважала її майже дорослою. Та й дочці кортіло хоч трохи потертися в розкішних покоях, хоча б і зі шваброю в руках.

А тут таке коїться…

Маринка чистила овочі на кухні. Щось наспівувала. Побачивши Надю, ображено заканючила:

— Мам, сьогодні в технікумі дискотека. Мене Артем обіцяв провести. Всі дівчата будуть там. Можна, і я піду?

Надія махнула рукою: відчепися, мовляв, і вийшла.

Зазирнула в їдальню — нікого.

У кінозалі — теж.

З лівого крила доносились приглушені голоси майстрів-паркетників та київського дизайнера.

Знову попленталась нагору — пані Ольга стояла під парадним портретом сестер Барвіненко і пестила нігті м'якою пилочкою.

Подивилась спокійно, спитала лінивим тоном:

— Щось сталося? Чого ти така розгублена?

Надя не хотіла одразу лякати і її, тому спочатку несміливо спитала:

— Ви давно заходили до Кирила Івановича?

Ярижська незадоволено здивувалась:

— Зовсім не заходила. Ти ж знаєш, він не любить, щоб зайвий раз турбували, коли працює.

Надя зітхнула. Сказала їй із холодною усмішкою:

— Мені здається, там щось негаразд.

— Здається, чи й справді?

— Я… Я не знаю… Треба сказати, що приїхав дизайнер із Києва. Я стукала, а він… Не відчиняє.

— Хм-м… — Ольга потягнулась спиною, наче кішка. — Ходімо подивимось, що там не гаразд.

Вона першою зайшла до кабінету. Надя — за нею.

У кабінеті нікого не було.

Абсолютно.

Жодного живого чи мертвого, крім них двох.

З музичного центру тепер занадто голосно, але заспокійливо неслося: «Yesterday».

— Кирюшо! Де ти? — погукала Ярижська. Спитала у Наді:

— Куди це він подівся? Нібито й не виходив.

Обидві вийшли назад, і подалися до бібліотеки.

— Кириле! — знову підвищила голос Ольга.

— Чого там? Ні хвилини спокою! — відгукнувся голос Кирила Івановича. Забахкали по гвинтових сходах із башточки його великі хатні черевики. — Що там трапилося? — Він спустився весь, живий і здоровий, у сірих штанях і короткому домашньому халаті.

— Приїхав Буруковський, — сповістила Ольга.

— Ну то й що? Він і сам завжди краще за всіх знає — що робити.

— Тебе Надя шукала.

— Чого вам, Надіє Карпівно?

— Я… — Надя затиналася, бо переживала бурхливий перехід від жаху до ейфорії. — Я тільки хотіла… Розказати про приїзд…

— Дякую, розказали.

— Наді