Зодчий із пекла - Світлана Горбань
Гостя явно зацікавилась:
— А чи не можна поглянути на той рукопис? — розмовляла вона чистісінькою українською, повністю зраджуючи цим своє плебейське походження. Проте була в ній якась невловна родзинка, невідпорний шарм, відбиток породистості чи таланту. Це насторожувало господиню, і відповідь вийшла дещо різкуватою:
— Він ще не готовий.
— Тоді познайомитись з автором. Як його прізвище?
— Забула… Я вам обов’язково скажу. Пізніше. Повірте, такі неприємності звалилися на нас останнім часом… Голова обертом.
— Я вас розумію. Ох, як розумію. — Молода баронеса покивала головою. Звісно, із ввічливості, бо приїхала з-за кордону спеціально, щоб ознайомитись із маловідомими сторінками життя славетного архітектора.
— А ось і картини! — Вони увійшли до залу й зупинилися перед темнуватим полотном у блискучій визолоченій рамі. — Отже, сімейний портрет родини Барвіненків. Автор — Олександр Олександрович Мурашко, видатний український художник. Учень Рєпіна. Загинув у 1919 році від рук бандита. Зверніть увагу, майже всі, хто мав стосунки до родини Барвіненків та цього дому, гинули трагічно й передчасно. Мурашкові не було й сорока п’яти років. Але зверніть увагу на картину. Її датують тисяча дев’ятсот одинадцятим. Інтер’єр ще старого дому Барвіненків, саме на його місці збудовано цей. Багатий цукрозаводчик і меценат Гнат Пилипович Барвіненко сидить на канапі на фоні прикрашеної картинами стіни. Більшість з них поки що розшукати не вдалося. Він ззаду, прислухається до гри двох молодших дочок. Поруч з ним — старший син Іван Гнатович, вчений, селекціонер, фольклорист. Разом з батьком був розстріляний у дев’ятнадцятому році. Зверніть увагу, того ж року вбили Мурашка. На передньому плані — рояль, на якому грають у чотири руки сестри Віра та Марія. Спокійні, лагідні обличчя, здається, ніщо не передвіщає подальших трагічних подій. — Ольга Володимирівна помітила, як очі баронеси Алессандри здивовано зустрілися з поглядом дівчини з картини, й зробила коротеньку паузу. — Але ми знаємо, що молодша, Марія, весела красуня, несподівано померла в своєму ліжкові, тут, на другому поверсі, за тиждень до свого весілля, а старша, Віра, пізніше вийшла заміж за її нареченого, учня Городецького, молодого архітектора, який наглядав за будівництвом цього палацу. Його прізвище Василай. Віра через кілька років стала калікою, упавши з балкону, що знаходиться в тому залі, — показала долонею. — Григорій Василай загинув під час Великої Вітчизняної війни, побувавши перед тим і в сталінських таборах.
Дами переглянулися, але, схоже, кожна розуміла своє. Ярижська продовжила екскурсію:
— А ось зовсім інший портрет, написаний двома роками пізніше. Автор невідомий. Це так званий парадний портрет. Якщо на попередньому — спокійна домашня обстановка, то тут ми бачимо сестер Барвіненко на світській вечірці. Зверніть увагу, як змінилося обличчя Віри…
— Ой!
— Що таке?
— Ой! — Повторила знову баронеса Монтаньоль, намагаючись звільнити свій тонкий каблучок із щілини. Вона різко сіпнула його, і кілька дерев’яних дощечок, що складали паркетний візерунок, випали зі своїх місць. Гостя не втримала рівноваги й гепнулась на підлогу.
— О, синьйоро! — Ольга Володимирівна заходилась її піднімати, зачепивши при цьому ще кілька дощечок. Спочатку падіння чарівної Сандри її навіть потішило. Занадто вже вона була гарненька. Зовнішність, макіяж, фігурка — все бездоганне, хоч зараз на подіум. Одяг та аксесуари — найвишуканіші. Смак плюс шарм, мабуть, від Готьє чи Гальяно. Чи хто там у них в Італії зараз у моді?
І ще Сандра Монтаньоль була непристойно молода, набагато молодша від Ольги. Чарівна дурепа. Українського походження. Вискочила заміж за старого барона й пишається. А треба не носа задирати, а під ноги дивитись.
Ольга Іванівна й подивилась.
Нещодавно настелений паркет був абсолютно зіпсований.
Ще й на видному місці — біля входу в бібліотеку, куди пані Ярижська збиралась вести баронесу-слідопитку. А Сандра зіщулилась, очі злякано бігали: на стіну, на підлогу, на стелю.
З нижнього залу долинала піднесено-сумна флейтова мелодія «Самотнього пастуха» Поля Моріа.
Будинок наче очікував на нове нещастя.
Одна з таємниць будинкуЛешек Дезідерій Владислав Городецький був геніальним архітектором, елегантним франтом, відважним мандрівником, таланистим мисливцем, цікавим іронічним співбесідником, людиною еклектичною й несподіваною. В усьому. Гордий і незалежний, хоробрий і мудрий, підприємливий та ініціативний. У ньому було щось і від нестримних іспанських конкістадорів, і від дивовижно різнобічних художників Епохи Відродження.
Він кохав жінок і новий на той час будівельний матеріал — бетон
Народився в Україні, а помер в Ірані.
Любив спартанські сафарі в Азербайджані, Персії, Афганістані, в далекій Кенії та на Алтаї — й цінував витончену розкіш затишних інтер'єрів.
Найзнаменитішу свою споруду почав з парі й блискуче його виграв: за два роки в особняку, зведеному на геть не підходящому для будівництва урвищі, приголомшених гостей пригощали смаженим кабаном. Але не власноруч упольований зодчим звір здивував усіх, а сам Будинок з химерами — магнетично притягальний, загадковий, незбагненний, неповторний.
А ще Городецький спроектував та звів прекрасну віллу в Євпаторії, мисливський будиночок у Петергофі, головний залізничний вокзал в Тегерані й палац для іранського шаха, фабрику вуглецю та штучного льоду в Сімферополі, торговельні ряди, бійню й гімназію в Черкасах, філігранну караїмську кенасу, романтичні склепи й мавзолеї для київських аристократів, цукровий завод, лікарню, не гребував каналізацією… І жодна зі споруд не залишилась сірою чи невиразною, на всіх вистачило його невичерпної фантазії!
Та більш за все вражає костел святого Миколая у Києві, що вже понад століття драматично простромляє небо над містом. Готика. Гострі шатра не просто прагнуть увись, а немовби
