Замах на бродягу - Жорж Сіменон
— Ви робили це не з власної волі.
— Як це не з власної? Виходить, я лунатик! Як же інакше я міг би…
— Ви просто були змушені це зробити!.. Адже він кричав! Віллемс — той був спокійніший: од холодної води його, видно, схопили корчі… А тут вам не пощастило, хоча із обережності ви спочатку оглушили Професора… Ви були впевнені, що він мертвий і, в кожному разі, вже не вибереться з води… Уявляю, як вас засмутили його зойки! Тим більше, що їх почув ваш сусіда з «Пуату». Він бачив вас на палубу баржі, і ви знали, що він вас бачив… То ви й заходилися рятувати свою жертву…
Йєф лише стенув плечима.
— Ваша помилка в тому, що, рятуючи власну шкуру, ви хотіли кинути тінь на інших — і заплуталися в брехні!
Страховий агент та його друг, вражені цим монологом, спантеличено лупали очима. Тільки тепер вони второпали, що тут на карту поставлено життя людини.
— Неправда, що об одинадцятій тридцять ви длубалися в моторі… Ні! Коли б ви були в трюмі, то не побачили червоної машини… А так ви бачили все, навіть те, як вони кидали у воду собаку… Потім ви вирішили скористатись з цього, щоб обдурити поліцію і звести наклеп на чесних людей…
— Кожен може казати, що йому заманеться… Ви вигадували одне, вони вигадують друге…
Мегре знову відчинив двері.
— Зайдіть, месьє Гуле…
Це був орендатор «Пуату», якого теж привіз Ляпуент.
— О котрій годині ви почули крики на річці?
— Приблизно опівночі…
— А точніше?
— Не скажу…
— Ну, все-таки, як ви гадаєте, вже було пів на дванадцяту?
— Було більше… Коли все скінчилося, тобто коли потерпілого знесли на берег, було пів на першу, це може підтвердити поліцай… По-моєму, він записав час у себе в блокноті… А тривало все це щонайбільше хвилин тридцять…
— Ну, що ви на це скажете, ван Хутте?
— Я вже своє сказав.
Це не порушувало усталених традицій. Інколи за ніч змінялося до чотирьох поліцаїв, які ставили запідозреному приблизно однакові запитання, але кожен під іншим кутом зору, намагаючись таким чином подолати його опір.
— Алло! Комутатор? З'єднайте мене з пані Мегре…
Вона ще не лягала.
— Можеш на мене не чекати…
— Я відчуваю, як ти втомився… Що, важко?
І справді настрій у Мегре був досить пригнічений.
— Він усе заперечує, навіть цілком очевидні речі… Це найупертіший негідник, якого я будь-коли знав.
— А як Професор?
— Зараз я дізнаюся…
За хвилину він розмовляв з черговою сестрою хірургічного відділу.
— Спить… Ні, він не мучиться… Так, оглядав після обійду… Вважає, що все гаразд, за його життя можна не турбуватися.
— Він уже говорить?
— Перед сном попросив у мене води.
— І нічого більше не казав?
— Ні. Прийняв таблетки і заснув.
Мегре поклав трубку й хвилин із тридцять у задумі ходив по коридору, слухаючи, як бубонить за дверима Ляпуент. Що ж, хай хлопчина понюхає пороху! Потім він вирішив повернутися до себе. Йєф ван Хутте сидів на стільці, поклавши на коліна свої величезні ручиська. Вигляд у нього був насмішкуватий. З виразу інспекторового обличчя Мегре зрозумів, що й той нічого не домігся.
— Ну, це ще довго триватиме? — запитав фламандець, коли комісар сів на своє місце. — Не забувайте, що ви обіцяли запросити сюди консула. Я розкажу йому про всі ваші витівки, і завтра про це заговорять усі бельгійські газети.
— Послухайте, ван Хутте…
— На біса мені вас слухати, коли я наперед знаю все, що ви скажете?
Він показав пальцем на Ляпуента.
— Теж мені допитувач!.. Скільки їх там у вас? П'ять, десять? Вони теж будуть мене допитувати?
— Можливо…
— Навіщо марнувати час? Нічого нового я вам не скажу…
— Але ж у ваших свідченнях багато суперечностей…
— Ну то й що?.. Коли б ви були на моєму місці, у вас їх було б не менше.
— Ви чули, що казали свідки?
— Свідки казали одне, я кажу друге… Але це ще не означає, що я брешу… Поспитайте в будь-кого про Йєфа ван Хутте, і ви не почуєте жодного лихого слова…
І Мегре починав усе спочатку, випробовував нові ходи… Йому пригадався випадок, коли шістнадцять годин підряд він допитував іншого злочинця, не менш затятого, поки той нарешті «розколовся» саме в ту хвилину, коли Мегре вже хотів був махнути на нього рукою.
Це була одна з найвиснажливіших ночей. Він двічі віддавав своє місце Ляпуентові і сам виходив до інспекторської, щоб хоч трохи перепочити. Вже було з'їдено всі бутерброди, випито все пиво, вже спорожніли всі приміщення Палацу правосуддя, вже в коридорах зашаруділи віниками прибиральниці, а вони все ще продовжували свою жорстоку гру.
— Ви не могли бачити, як ті двоє проходили повз вашу баржу…
— Річ у тім, що я там був, а вас там не було…
— Ви чули, що вони сказали…
— А ви чули, що я сказав…
— Зауважте, що я не звинувачую вас в умисному злочині…
— Цебто як?
— Я не кажу, що ви заздалегідь вирішили його вбити.
— Кого? Віллемса чи того типа, що я витяг із води? Адже їх уже двоє. А завтра стане троє, четверо, п'ятеро… Хіба ж вам важко накинути ще кілька?
О третій годині ночі вкрай знесилений Мегре вирішив припинити допит. На цей раз спасував він, а не допитуваний.
— Ну, на сьогодні досить, — буркнув Мегре, підводячись.
— Отже, ви відпускаєте мене до жінки?