Зодчий із пекла - Світлана Горбань

Жінка-медіум ще раз пророкотала замогильним голосом:

— Хто ти, що прийшов з того світу? Назви своє ім'я!

Вона була блідою. З темними півколами під очима. У химерному лискучому тюрбані. Немолода й некрасива.

Блюдце підскочило. Завмерло.

— Д! — дружно видохнули одразу три голоси.

Віра майже фізично відчувала холодні доторки мороку. Спиною, шиєю, потилицею.

Темрява поневолила її і тепер уже ні за що не відпустить.

Спрямовані з усіх боків на біле коло пальці тремтіли, блюдце ворушилось, як живе, рухалося…

— Е!

І Григорій також жартував: «Спіритизм зараз у моді. Ще б пак! Без телефону, без дроту можна з Наполеоном поспілкуватися! Живий він на вас і уваги б не звернув. А тут повинен відповідати на глупі-глупі питання».

Боже, як він помилявся!

Схилилися у напівтемряві голови, досередини, до живого блюдца, нависло над усіма те саме, страшне, невідворотне.

— М!

Навіщо? Навіщо нам знати його ім'я? Хто він? Прибулець з невідомого мороку, з імли пекла? Він не скаже правди, він обов'язково ошукає. І потягне за собою.

— О! — радістно прошепотіли всі, крім неї.

Ні, ні, тільки не це!

Вона хотіла забрати руки, але пальці немовби приклеїлися до страшного блюдца й віддалялися від нього лише на міліметрик.

Ні, вони не відпустять. Ніколи. Якщо ти потрапив у пазури темних сил…

Блюдечко знову завмерло.

Віра дико закричала й упала навзнак разом зі стільцем ще до того, як медіум та спірити встигли вимовити «Н».

У деяких (дуже й дуже вузьких) колах сантехника Семенича знали як поета Едуарда Путяєва, що ховався під давно розкритим псевдонімом Едік Семенов. За паспортом він і був Едуард Семенович Путяєв.

Це був високий сухорлявий чоловік, немолодий, далеко за сорок. Волосся його, довге, чорне, ледь притрушене сивиною, було схоплено гумкою в ріденький хвостик, і весь вигляд поета свідчив про духовне споріднення з богемою, про яку в Барвінківцях і не чули.

Тулився Едік-Семенич Семенов-Путяєв в однокімнатній квартирі як раз під житлом слідчого Кінчева. Жив поет-сантехник зі старою матінкою, бо дружина його, жінка досить прозаїчних поглядів, чоловікових припливів натхнення не розуміла й не цінувала, а тому давно вже з ним розлучилася. Едік була людиною совісною, почував відповідальність за долю й утримання сина, тому трудився на двох роботах одночасно й від «шабашок» ніколи не відмовлявся. Слідчому, до речі, теж каналізацію два рази прочищав і недавно змішувач замінив.

Тому, бажаючи поговорити про вбивство Алині Зачепи, Кінчев засів із неофіційно на його, сусіда, кухні, пригубив сусідську горілку й майже по-дружньому спитав спочатку про творчість.

— І-е-ех! — Семенич спритно перекинув стопочку в рот. — Творчість! Яка тепер творчість? Криза в мене зараз. От коли сторожем в ПТУ працював, то — так. Обійду будинок, замкну двері, музику ввімкну — вірші рікою течуть, зливою ллються. А зараз — знай, гайковим ключем стукаю…

— Середовище заїло? — висловив припущення хитрий слідчий.

— Воно! Середовище! Поет повинен бути вільним. Від усіх та від усього. Від людей, від часу. Тоді — так! Щоб — тиша, і щоб можна було визирнути у вікно й здивуватися: «Какое, милые, у нас тысячелетье на дворе?» А у вирі життя — це не поезія, а так — віршоробство. Затьмареність хвилинністю. Так, — він налив собі ще й долив Кінчеву.

— За улюбленців богів! — цокнувся з його келишком слідчий.

— І за неулюбленців — теж, — широко розгорнув рот для другої порції поет, — за них — у першу чергу.

Закушуючи смаженою хрусткою картоплею з котлетою й домашніми солоними огірками, Кінчев перейшов до справи:

— Талановитий архітектор побудував цю віллу, де тепер Ярижські оселилися.

— Не те слово! Геній! Точність, вивіреність — і політ фантазії! Таке поєднання — це рідкість. Майже недосяжна.

— Багато й тобі там попрацювати довелося? — вони давно були на «ти», іншого звертання із приятелями й сусідами Путяєв не визнавав.

— Та не те, щоб забагато… Там, щоправда, сантехніки більше, ніж у хорошій школі. Так, — Семенич почав загинати пальці, не випускаючи з однієї руки вилки, а з іншої — шматка дірчастого бородінського хліба. — Шість ванних з туалетами й раковинами, ще душ із туалетом у хазяїна в кабінеті, у кухні — три мийки, знову ж опалення… У сторожці й гаражі — санвузли з раковинами теж. Навесні збираємося й для поливання газонів труби провести. Щось про басейни та ставки гомоніли… Техніка вся дорога, імпортна. Так що не тільки багато роботи, а сама вона, робота, майже ювелірна, кропітка. Цей Буруковський, київський дизайнер, весь час над душею стояв, настрій псував, переробляти змушував. Креслення, бачте, я не так розумію, на міліметр вище унітаз установив. Форма порушиться, єдність стилю пропаде! В тому туалеті, що біля хазяйського кабінету, він сам бачок установлював. Самовідданий мужик!

— Хто?

— Так Буруковський же цей. Молодий ще, але одразу видно: природжений архітектор. Навіть по очах видно, коли він на… так хоч і на цеглину яку дивиться. Таких рідко зустрінеш, у нього немає питань, на все — самі відповіді.

— Наскільки я знаю, він сюди приїжджає рідко.

— Коли опалення й сантехніку монтували — не відходив. І потім кожну кахлинку перевіряв. Навіть стукав по них.

— Навіщо?

— Щоб точно — до міліметра.

— А Зачепи вже тоді в будинку Ярижських працювали?

— Так, мити їм багато доводилося. Особливо бабі діставалося.

— Чому — особливо?

— Так їй давно не п'ятдесят уже! І Алінка —