Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

Джорджіка — її колега по роботі, вони закінчили разом музичний ліцей, працюють обоє продавцями в крамниці «Романс». Віднедавна він почав виявляти цікавість до моєї нареченої. Ось чому я кажу:

— Гніватимусь.

— Ага, оце мені й треба було знати, любий мій, чи будеш ти гніватися. Так що ми пішли в «Савой»! — і зразу ж кладе трубку.

Моя посмішка вийшла досить кривуватою, і, боюсь, колеги здогадалися, що мені не мед.

— Вернімося до діла, — пропоную я. — У нас попереду ще ціла ніч. Нічого не вдієш, треба дочекатися появи Лукреції Будеску. Щодо Петронели Ставру, — дивлюся на годинника, — я певний, що моя розмова з нею тут, в управлінні, дещо прояснить.

— Якщо вона захоче бути відвертою! — Поваре хтозна-чому ставиться до мого задуму недовірливо.

Хотілося б, щоб моя репліка була веселішою. Ба! Знаю, що, кажучи про дівчину, я не підніс настрою, просто нічого кращого не спало на думку тієї миті.

— Вважай, що я теж не великий оптиміст, — несподівано поділяє скепсис мого колеги прокурор. — Наприклад, я не вірю, що Лукреція Будеску взагалі повернеться додому.

Григораш рішуче втручається в розмову.

— На мій погляд, у нас немає причин бути песимістами. Окрім усього іншого, нам пощастило роздобути дуже важливий доказ — йдеться про ампулу, — і в його силу я цілком вірю. Це і є той зайчик, що сам стрибає на сковороду…

Подумки я дякую Григорашеві й, не відповідаючи на скепсис прокурори ти Попоре, уточнюю спою позицію:

— Якщо Лукреція Будеску не повернеться додому опівночі, вам, товаришу прокурор, доведеться вчинити в її квартирі трус. Навіть якщо ми ризикуємо провести безсонну ніч, ми не повинні втрачати з вами телефонного зв’язку.

Прокурор без будь-якого ентузіазму широко розводить руками:

— Пусте, будемо сподіватися, що обійдеться…

— Не кажіть гоп, товаришу прокурор.

— Я мав вас за оптиміста, капітане! — Він повертає мені репліку, яку я кинув нещодавно Поваре. — Сімейству Цугуїв я дав номер свого телефону.

Ми уточнюємо з ним деякі технічні деталі, потім я прошу його бути присутнім при розмові з Петронелою Ставру, але він відмовляється:

— Шкода, але тут я не можу вам допомогти… В прокуратурі маю не менш нагальні справи. Якщо закінчите розмову з нею до дев’ятої, повідомте, будь ласка, мене про наслідки. А потім, як ми й умовилися, чекатиму ваших дзвінків удома.

Беріндей, широко всміхаючись, незграбно салютує по-військовому і залишає кабінет. Григораш збирається піти за його прикладом. Я прошу його затриматися.

— Страх заплутана справа! — зітхаю.

— На жаль, хотів би заперечити, але так воно й є, — погодився Григораш.

Я знаю, що нічого втішного він зараз не скаже: просто відчуваю потребу чути його м’який, рівний, тихий голос.

— У твоїй практиці траплялося щось подібне?

— Ні. Морфій взагалі, а тим більше в злочинах з таким наслідком, фігурує в нашій практиці дуже рідко, майже ніколи.

— Скажи мені, в який варіант ти більше віриш: самогубство чи злочин?

Григораш сміється: добрий гумор і спокій не полишають його за жодних обставин. Він докоряє мені:

— Хоч би яка була дурнюча справа, ми з тобою не на іподромі, щоб гадати, на якого коня ставити. Обидва варіанти досить суперечливі.

І вмовкає. Гадаю, він мовчить суто з виховною метою. Чекає, аби я сам вилив йому душу. Поваре слухає нас уважно, шанобливо, не висловлюючи свого погляду.

— Поки була неясність з відбитками пальців на коробці зі шприцом, я більше схилявся до варіанту «злочин». Тепер я мушу повернутися до первісного варіанту «самогубство». Гаразд! Але ти можеш уявити собі когось, хто б допоміг самогубці сунути шию в зашморг?

— Гадаю, так! — раптом порушує свою мовчанку Поваре.

Не тільки я, а й спокійний Григораш роззявляє рота, дивлячись на Поваре.

Якусь мить його гіпотеза здається мені просто безглуздою, але потім я починаю вбачати можливий зв’язок між нервовим розладом Лукреції Будеску і моїм запитанням тоді, в мансарді. Поваре має слушність: лише псих може допомагати комусь порішити самого себе… До того ж часті випадки непритомності Лукреції… Щоб ухопитися за цю нитку, мушу обговорити ще одну обставину.

— І як ти собі уявляєш оту сцену самогубства в мансарді?

Я ставлю Поваре в нелегке становище, але втручається Григораш:

— Я можу уявити собі ту сцену… хоча слово «уява» більше вживається в літературі, а не в криміналістиці… Можливо, коли Крістіан Лукач порвав з дівчиною, він почав виношувати ідею покінчити з собою і думав, як це зробити. Не відпадає, що він мислив за шаблоном, як і ви. Проте здоровий глузд, назвімо це так, примусив його, зрештою, відмовитися од своєї ідеї. Але тут якраз загострюється хвороба, він впорскує чи йому впорскують морфій, наркотик послаблює свідомість, а з підсвідомості зринає на поверхню думка про самогубство, воля його загальмована… і він справджує свій задум.

— Вибач мені, Григораше, — уриваю його, вражений вигаданим ним «сценарієм» самогубства, — але яка могла бути роль Лукреції Будеску в тій драмі?

— Ти запитав, чи можна уявити те, що сталося тоді в мансарді. Я тобі довів, що уява може витворити будь-яку ситуацію.

Паче змовившись із Григорашем наполягати на тому самому варіанті, Поваре додає й від себе:

— Лукреція Будеску зробила йому укол, після чого, бувши по вуха закоханою в нього, виконала всі його накази… Саме так загалом я уявляю її співучасть у самогубстві Крістіана Лукача.

Я сам напросився на цю дискусію, яка тепер починає мене нервувати. Бажаючи розвіяти фантазії моїх колег, рішуче заперечую:

— Ви забули, що Лукреція Будеску сама стала жертвою чийогось нападу і що завдяки цьому ми змогли натрапити на шприц!

— То й що? — не здається Поваре. — Вона могла чудово симулювати напад… А з якою метою, ми це, безперечно, з’ясуємо. З того, що вона зникла, можна зробити висновок, що жінка боїться викриття.

— Та ні… — не дуже переконливо заперечую я. — Вона проста жінка…

— Але психічно хвора, — аргументує Поваре. свою версію. — Відомо, що психопати наділені хворобливою уявою.

Я не можу втриматися, щоб не вколоти:

— У такому разі ти теж психопат! — Проте відразу ж опановую себе і повертаюся до суті нашої дискусії. — Ми так говоримо про стан здоров’я Лукреції Будеску, наче й справді в нашому досьє лежить історія її хвороби.

А Поваре й гадки не має відступати:

— Напевне, вона є, але до неї у нас руки ще не дійшли!

Григораш, розуміючи моє збудження, пробує повернути розмову до того, з чого розпочалася наша дискусія:

— Ми уявили, якою могла бути сцена самогубства. Неважко встановити в такому разі й участь Лукреції Будеску в ході цієї