Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

— А все ж ми з вами не уточнили, коли ви бачили Крістіана востаннє. Чи були ви в нього ще?

Петронела відповідає мені без вагань:

— Ні, я більше не була. Хто він став для мене? Відрізана скибка. Нащо повторювати все спочатку? Та й не люблю я хлебтати вчорашню юшку! Зустрічались іноді випадково на вулиці. Я робила все можливе, аби не відкрилася його рани, щадила його самолюбство.

І ніби точно за графіком міняє спою позу, елегантно поклавши ногу на ногу.

— У течці з малюнками Крістіана Лукача я знайшов наш портрет. Коли ви позували йому?

Здається, вона почуває себе підлещеною.

— Портрет? Подібний до оцього… в рамцях?

— Ні, інакший.

— Я йому позувала лише один-однісінький раз. Малюнок, як бачите, зберегла. Мабуть, той він малював з пам’яті. Крісті мав дивовижну пам'ять і здебільшого працював саме так.

Я запалюю нову сигарету. Терпляче спрямовую розмову в потрібне мені річище. Не знаю, правда, що з того вийде, але не відступаю:

— Ви знали його дуже близько, ви єдина, мабуть, хто може допомогти зрозуміти, що призвело до такої розв’язки.

— Не знаю… Я також приголомшена його вчинком. Тим паче що незважаючи на своє самолюбство Крісті був щирий оптиміст, хоча і дещо наївний. Проте я певна, що в будь-якому разі не я спричинилася до самогубства. Наші стосунки були ясні з самого початку. Ще першої нашої ночі я заявила, що рано чи пізно настане час, коли він мені набридне, і тоді я його покину… і щоб він не плакав.

— Схоже на угоду, — швидко констатую я.

Моя репліка, на диво, не бентежить її і не лякає. Вона киває головою:

— Слушно! Угода… але чесна!

— Ви знаєте, чому батько позбавив його спадщини?

— Ні. Його батько помер пізніше, ніж ми розійшлися. Гадаєте, позбавлення спадщини штовхнуло його на самогубство?

Чекаючи на відповідь, вона не зводить з мене погляду.

— Можливо!

— Навряд, — дотримується вона іншої думки. — Крісті зневажав і скнарість, і статки свого батька. Йому нецікаво було розпочинати свою малярську кар’єру, живучи з його заощаджень та колекції картин, яку той мав. Хотів починати з нуля і навіть уже почав, і не без успіху… Шкода! — зітхає вона. — Тепер його двоюрідний братик, цей патентований нікчема, безперечно, привласнить усе багатство старого.

— Крістіан був хворобливий?

— Терпів від каміння… у нирках…

Нарешті я наблизився до найделікатнішого пункту слідства й мить вагаюсь, наче перед лобовою атакою. Потім зважуюсь:

— Підчас вашої дружби у Крістіана траплялися напади хвороби?

— Двічі.

— Ви допомагали йому чимось?

— Не розумію вас! — великі карі очі, ледь підведені тушшю, впинаються в мене.

— Тобто як студентка медицини?

— Так, викликала «швидку допомогу». Але вона приїжджала завжди пізно, через дві-три години. Він страшенно мучився, і лікар упорскував йому морфій.

Знову я досяг мертвої точки. Знову мушу відступити і йти манівцями. Я хапаюся за суперечності у свідченнях Лукреції Будеску та слова Петронели Ставру.

— Отже, ви переконані, що Лукреція Будеску — психопатка?

— Я не визначаю діагнозів! Вона хвора на сексуальному грунті. Маніячка. Почувала до Крісті якусь хворобливу пристрасть, яка бісила мене, а його ні. Коли я нарікала на неї, він виправдовував поведінку нещасної однією й тією самою фразою: «Вона нікому не завдає шкоди».

Я згадую про зникнення магнітофона і запитую, як це можна пояснити. У відповідь дівчина лише глузливо посміхається:

— Запитайте про це у Лукреції!

— Чому?

— Бо їй страшенно подобалося слухати записи. Одного разу вона навіть його зіпсувала.

Я вдаю подив і недовіру.

— Як, ви підозрюєте Лукрецію?

— А то кого ж!

— А не міг він позичити комусь?

— Не знаю кому.

— Він не мав друзів?

— Мав би їх, якби менше захоплювався своїм мистецтвом. Він завів собі правило: «Мистецтво — це праця, праця й ще раз праця». Навіть не знаю, коли він примудрився закохатися в мене…

Хм!.. Розмова себе вичерпала, це ясно. Маю в запасі ще кілька запитань, але вони такі інтимні, що можуть здатися недоречними. Надто одне з них, яке мені кортить сформулювати так: «Хто ваш новий коханець?» Якщо я його поставлю, для неї це буде слушна нагода випровадити мене з хати. Я вивчаю її краєчком ока: вона курить сигарету, заклавши ногу за ногу, поли халата розійшлися, відкривши білу довгу ногу бездоганної форми… Відчувши мій погляд, вона рвучко поправила халат, даючи зрозуміти, власне, попереджаючи: «Квас, та не для вас!» Потім, глянувши на свій мініатюрний золотий годинничок, заявила без передмов:

— Я поспішаю!

Ту ж мить очі мої зупиняються на медичній торбині, і я ласкаво прошу показати мені її.

Почувши моє прохання, вона підскакує, мов ужалена. Цього разу моя настирливість не так обурила її, як налякала.

— Яким правом?

Її запитання знову зачіпає найвразливе місце в обгрунтуванні моєї присутності в цій квартирі. Я відбиваю удар, підказуючи їй вихід:

— Можете мені відмовити, нічого страшного!

Моя репліка, помічаю, остаточно спантеличує її, але вона вперто править своєї.

— Ваше прохання ображає мене, я вважаю, що ви надуживаєте своїми правами.

Я підводжуся, страшенно незадоволений, що моя спроба виявилася марною. Немає рації наполягати, закон на її боці. На превеликий подив, Петронела Ставру, передумавши, хапає торбину й розгнівано тицяє мені під носа:

— Прошу! Вгамуйте свою цікавість! Щоправда, моя майбутня професія гінекологія, але вам однаково ні в чому мене підозрювати.

Чи ба, куди вона хилить! Її спалах гніву має, отже, ще одне пояснення. Сумка поки що в її руках, і я маю час передумати й рушити до виходу. Але професійна спокуса й цього разу бере гору. Я хапаю торбину й, відійшовши на крок, розщібаю її. Зазирнувши всередину, здригаюсь. Так і є! Запитую:

— З сумки начебто щось пропало?

Вона часто закліпала очима.

— Авжеж! Шприц, — зізнається дівчина.

Моє зацікавлення пропажею залишає її байдужою.

— Де він?

Вона видивляється на мене крізь сигаретний дим і відповідає з незворушним спокоєм:

— У мене його вкрали.

— Як це? — здивовано запитую. — Коли?

— Три дні тому.

— Де?

— На жаль, — точно не скажу. Може, на факультеті, а може, в лікарні… чи ще де-небудь. Знаю, що коли позавчора ввечері сусідка попросила зробити її дитині укол, я побачила, що шприц зник.

— Хіба ви не користувались останнім часом торбиною?

— Чом ні… — і раптом зривається на крик: — Що вам, домнуле, ще треба від мене? Годі! Буде! Досі я чемно й терпляче слухала вас. А ви мене роздягали очима! Тепер знов узялися