Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

— Еге, Нікулає, Петронела — принцеса вередлива, ще й лиха, як пантера. Сам пересвідчишся. Якщо вона почне посилатися на закон і запитувати тебе, яким правом ти вдерся до її кімнати, відповідай: «Ви були офіційно запрошені до міліції і не зволили з’явитися, тож міліція мусила відвідати вас удома».

Поваре жартівливо всміхається.

— Якщо Магомет не йде до гори, то гора піде до Магомета!

— Ого, Поваре, ти, виявляється, чимало знаєш… у розумінні загального культурного рівня!

— А як же інакше, коли ти — мій головний навчитель і вихователь! Я візьму з собою Ришкану, — відповідає мені Поваре, прибираючи зі столу папери.

Я простягаю йому металеву коробку.

— Якщо її нема вдома, дочекайся, — напучую свого друга, — гадаю, до десятої вона повинна повернутися.

— Скажеш сам шефові, де я?

— Не турбуйся… Від Петронели Ставру нам потрібна одна відповідь: «так» або «ні». Якщо вона погодиться відповісти письмово, тим краще. Телефонуй мені сюди або додому, гаразд?

Поваре бере загорнуту в папір металеву коробку й вирушає на пошуки Ришкану. Я залишаюся сам-один. Рух на вулиці помітно порідшав, проте час від часу через вікно долинає шелестіння автомобільних шин.

Я згадую Лілі, і в мені закипає гнів. Сиджу тут, як проклятий, а вона пішла на естраду зі своїм «музикологом». Гарно з її боку!.. Щоб трохи заспокоїтися, знову беруся до нотаток Поваре з приводу фарцівників, точніше спекулянтів, його письмо дратує мене. Я доходжу висновку, що непогано було б побалакати з майором Стеліаном з відділу боротьби зі спекуляцією і почути саме від нього, в чому там підозрюється Тудорел Паскару, цей фарцівник і спадкоємець чужого майна. Сказано — зроблено. Я телефоную майорові, він на місці — іноді й мені фортунить — і згоден на зустріч: «Заходьте, в мене є кілька вільних хвилин, побалакаємо».

У кабінеті «економістів» накурено, хоч сокиру вішай, і людей повно, як серед дня. Майор чекає на мене, він бере мене під руку й садовить, де трохи тихіше.

— Знаю, ви цікавитеся Тудорелом Паскару на прізвисько Еннесі, — навпростець, без ніякого починає майор. — Ви також докопуєтеся до його «священної особи»? — Тут майор уживає далеко не цензурного виразу. — Нічого, незабаром піймаємо паразита на гачок!

Майор Стеліан невеличкий на зріст, але з міцною поставою: ми знаємо, що він щодня вправляється у плавбі.

Сідаємо поруч, і я стисло пояснюю йому, з якого боку родина Паскару виявилася в полі нашого зору. Майорові відома історія зі спадщиною старого Лукача, знає він дещо і про смерть Крістіана Лукача.

— З якими тільки покидьками й поганцями не мав я діла, але цей — рідкісне бидло, — починає майор свою розповідь. — Розумний, хитрий, підступний. Замішаний у чорт-зна-яких паскудствах, але схопити його поки що не вдалося. Все вислизає з рук. Побачили б ви його! — Майор Стеліан задумливо зупиняється на півслові, відтак веде далі: — Ви не думайте, що одягається він, мов якийсь волоцюга чи хіппі, це далеко не так. Подивишся на нього: елегантний, підтягнутий, акуратно підстрижений — цілковита протилежність отим патлатим і бородатим нечупарам. Ніколи його не побачиш без краватки. Зовні схожий на чужоземного гендляра, прибулого на береги Димбовіци укладати торговельні угоди. Один з п’ятьох, Боб Міклеску, в своїх свідченнях зазначив, що саме Тудорел Паскару — «мозковий центр» фарцівників. Я вже був подумав: ну, все, тепер ти, пташечко, попала в сильце! Фініта ля коммедіа. А він знову вислизнув.

— Бракує доказів?

— Так. Лише Міклеску посвідчив проти нього. Інші четверо заперечують, що над ними був старший. Коли я організував Фунтові Стерлінгів очну ставку з Еннесі, той зрікся своїх свідчень, твердячи, що сплутав з Еннесі когось іншого й ніколи в житті не мав справи з Тудорелом… дідько б його вхопив, цього Тудорела!

— Чим же він тоді в біса обгрунтував свої попередні свідчення? — розсердився я, мов дитина.

— Мовляв, якось Боб Міклеску, перебуваючи в барі готелю «Атене-ІІалас», помітив Еннесі за столом з якимось чужоземцем та дівулею, чиє ім’я нам не пощастило з’ясувати. За кілька днів зв’язковий між «мозком» і рештою банди…

— Отже, в них був кур’єр?

Майор ствердно киває головою. Дивлячись і слухаючи його, я не заздрю його терпцю, з яким він після напруженого робочого дня докладно розтлумачує мені те, що знає.

— Так, у них розроблена своя система зв’язку. На жаль, кур’єр — якийсь Мірчуліке Гімпу на кличку Помпей — зник безслідно з місяць тому. Ми його розшукуємо… Так от, цей Мірчуліке сповістив Бобові, що другого липня о дев’ятій тридцять ранку «Фіат-1300» з італійським номером стоятиме біля собору святого Йосифа. Йому, тобто Бобові, потрібно бути там. Коли власник автомобіля вийде з собору, Боб має підійти до нього і запитати по-італійському: «Ви італієць?», а той має відповісти: «Ні, я румун». Зустріч була саме такою. Відтак чужоземець запросив Боба в машину і вручив йому пакет з фальшивими доларами. Але не це нас зараз цікавить, а сам факт, що в тому італійцеві з машиною Боб упізнав чужоземця, який сидів напередодні з Тудорелом Паскару в барі за одним столом. Звідси Боб і зробив висновок, що Енессі є «мозок» усієї банди. Кумедно, чи не так?

Кумедно? Де там у біса кумедно! Майор робить гарну міну при поганій грі.

— Заковика в тому, що ми не маємо жодного доказу проти нього і даємо йому «зелену вулицю», — тяжко зітхає майор. — А Тудорел не перестає паразитувати. Він і на йоту не змінив свого повсякденного життя. Його навіть не збентежив арешт оцих п’ятьох. Щовечора просиджує за своїм столиком у барі «Атене-Палас».

— З якоюсь подругою?

— Постійною? Ні… Вони за його столом, як і в інтимному його житті, міняються одна за одною. Для них, як вони зізнаються, провести з Енессі вечір, а тим паче ніч, вважається за щастя. Тудорел Паскару щедрий… має гроші… ще й галантний… Живе так, як мріяв колись його батько.

Заслухавшись майора, я мало не забув, що мене цікавить у зв’язку з Тудорелом Паскару.

— А цим покидькам суспільства ще й фортунить! — вигукує майор і спересердя б’є долонями по колінах. — Такий спосіб життя, здавалося, мав би його зруйнувати, так на тобі, маєш, до його рук пливе величезна спадщина. Скажіть чесно, капітане, чи є тоді на світі справедливість?

І жваво схоплюється на ноги. Підводжусь і я, розуміючи, що час, відведений для нашої розмови, вичерпано. Запитую й собі:

— Мені треба з цим шелихвостом поговорити. Чи застану я сьогодні ввечері його в «Атене-Палас»?

— Поза всяким сумнівом!

— Мені стало цікаво. Хочу