Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

— Отже, ми товариші, — наголошую я. — Знаєте, мій фах передбачає, крім усього іншого, ще й виховну роль.

Я гадав, що поставлю її на місце, але вона зненацька нахабніє:

— Я вам цього не подарую! Мій тато секретар…

Та я не даю їй висловитись до кінця:

— Я прийшов не заради вашого батька… Пропоную вам не виходити за межі одного конкретного факту: Крістіан Лукач, окраса інститутського студентства і ваш колишній коханий, збавив собі віку.

— Якщо я захочу, можу попросити вас за двері.

«Так воно й є, — кажу собі в думці. — Вона має право вигнати мене геть. І я муситиму відступити. Що я можу їй заперечити?»

Бачу, як вона встає, підходить до бару й повертається звідти з пляшкою коньяку. Наповнює келихи — отже, роздумала проганяти мене геть. Осушує свій коньяк хильцем.

— Гаразд, товаришу, якщо ви наполягаєте і хочете знати… Чому покинула Крісті? Бо одного чудового дня зрозуміла, що більше його не люблю… Адже й таке ще трапляється в людському житті, га?

Я відзначаю, що хмільне помітно поліпшило її стан. Це мене тривожить, бо згодом вона може заявити у своїй обороні: «Не пам’ятаю, що молола язиком… перепила…» Наступної миті ловлю себе на думці: «У своїй обороні? Чому? Поки що вона ні в чому не винна, а ти маєш це за факт!»

— Ваша правда. В житті буває псяк.

Погляд Петронели тепер холодний, далекий, наче між нами виросла стіна.

«Домнішоро[5], — подумки кажу їй, — якщо ви певні, що мені не байдуже ваше повідомлення про впливового татуся і що я відступлюся, то ви глибоко помиляєтесь».

— Як ви розбили глека?

— У нього вдома, в ліжку, після ночі кохання. Бажаєте знати подробиці?

З якою насолодою я відважив би їй зараз ляпаса і ніколи б не шкодував про це, хоч би що мене спіткало. Проте я ніколи не був грубіяном і досі мені не доводилося так вульгарно утверджувати справедливість.

Я підкреслюю твердо:

— Юнак, колишній ваш коханий, вкоротив собі віку. Вам зрозуміло? Повісився!

— Але не з моєї вини! — кричить вона у відповідь. — Якби наша розлука була причиною самогубства, то він зробив би це вісім місяців тому, коли вперше побачив, що мене вже не втримати.

— Тоді з чиєї вини? — я й собі підвищую голос.

— Не знаю! Звідки мені знати? — голос її слабне. — Чи не здається вам, що коли він не залишив прощального листа, то більше нікого звинувачувати в його смерті?

«Ось і ще одна думка, — відзначаю подумки, — гідна уваги».

— Крісті мав хворобливе самолюбство, — розговорилася з доброго дива Петронела. — Я не святенниця. Розлюбивши, я сказала про це в живі очі, як і гоже між добрими друзями. Ми ж були не те що не одружені, а навіть не заручені… Я зрозуміла, що чиню жорстоко, але не мала сумніву: якби залишилася з ним без кохання, було б ще гірше, болючіше для нього. Я знала: що це ранить його самолюбство, але в мене не було іншої ради… Зрештою, Крісті зрозумів мене, навіть сам казав мені про це, і коли спочатку ще намагався мене повернути, то згодом уже не наполягав на цьому. Він був надто гордий, щоб випрохувати милостиню. Знав, що шляхів до повернення нема. Я кохала іншого, і він це знав.

Слухаючи її сповідь, я все частіше ловив себе на думці:

«Може, варто зупинитися саме на такому погляді? Чого я ношуся як дурень зі ступою з цією версією про самогубство, коли стає дедалі ясніше, що йдеться про злочин, до того ж учинений з холодним серцем і надзвичайно винахідливо?» Зненацька я помічаю під ліжком пару чоловічих пантофлів. Але допитуюся далі:

— Ви зустрічалися ще?

— Ні. Час від часу він мені телефонував, щоб дізнатися, як я поживаю, як склала іспити…

— Отже, найгірше було вже позаду?..

Мені подобається, що вона відповідає без викрутасів:

— Не знаю, не цікавилася… Щоправда, я студіюю медицину, але не бачу, чому б мала комусь бути ще й за сестру-жалібницю. Не приховую, що я себелюбка, про це знають усі мої однокурсниці, знав про це й Крісті з перших днів нашого кохання… Тепер, даруйте, відомо це й вам… Кому не до вподоби мій характер — бувайте здорові, йдіть своєю дорогою.

Дуже категорична особа: підозрюю, що вона з тих дітей, які ні разу не спізнали на своїм віку мінливостей долі. Напевне, єдина дитина у батька-матері, вигодувана пташиним молоком, а не материнським. Щоб перевірити свій здогад, рубаю з плеча:

— У вас є брати, сестри?

— А який це має стосунок до мети вашого візиту?

Хм… цим вона тільки підтверджує мій здогад. Не зводячи очей з капців під ліжком, я запитую її:

— На той час, коли ви розійшлися з Крістіаном Лукачем, у вашому житті вже був хтось інший?

— Я відмовляюся відповідати, — вона нахиляється, хапає пляшку з коньяком; довге волосся, зачесане рівно, спадає їй на обличчя. — Ще питимете?

Я тріпаю головою. Ба, не стримуюсь, щоб не зауважити:

— А ви не забагато п’єте?

— А яке міліції діло, скільки я п’ю, де п’ю, з ким п’ю?

Ох, ці «нащадки», які з’явилися на світ божий на горішніх щаблях суспільної ієрархії, які з колиски відчули переваги становища своїх батька-матері. Щенята, які певні, що їм усе дозволено, бо їхній батько цар і бог!

Дивлюся, як вона знову наливає келих, пригублює з нього, як уже не приховує свого роздратування:

— Вам ще щось потрібно від мене?

Мене це не збиває з плигу, я веду далі:

— Так. Отже, коли ви бачили Крістіана Лукача востаннє?

— Я вам уже сказала: від дня нашої розлуки ми не зустрічались.

— Ви, звичайно, знайомі з Лукрецією Будеску. Так от, вона свідчить, що нещодавно бачила вас разом.

На її бездоганному, надзвичайно вродливому й надзвичайно холодному обличчі з’являється ядуча посмішка.

— Лукреція Будеску?! — вигукує вона зневажливо. — Ота хатня робітниця? Психопатка… на цвіту прибита… Ота велелюбна дурка… Вона і в Крісті була хворобливо закохана, і, коли я, бувало, не прийду до нього, підглядала у шпарку, чим ми займаємось!.. І ця недоумкувата дає свідчення! Браво! Чудово! Просто чудово!.. Вона навіть не знає, чого хоче… Всі ці сексуальні маніячки, вільні від душевних переживань, стріляють з гармат по горобцях. Було б непогано, товаришу, перш ніж брати у неї свідчення, перевірити її у психіатра!

Все почуте від неї не залишає мене байдужим. А як точно поставила вона діагноз хатній робітниці, що прибирала в кімнаті її