Кишеня, повна жита - Агата Крісті

Сержант Гей витріщився на нього.

— Я справді знайшов цю банку в кущах, сер, — сказав він. — Але жодного дрозда я там не бачив.

ІІ

Інспектор Ніл пішов шукати Мері Дав.

Він знайшов її в одній зі спалень на першому поверсі. Вона наглядала за Елен, яка знімала з ліжка те, що здавалося цілком чистими простирадлами. Стосик чистих рушників лежав на стільці.

Інспектор Ніл був спантеличений.

— Хтось приїздить? — запитав він.

Мері Дав подивилася на нього з усмішкою. На відміну від Елен, яка здавалася похмурою й сердитою, Мері зберігала притаманну їй незворушність.

— Правду кажучи, навпаки, — відповіла вона.

Ніл подивився на неї із запитанням у погляді.

— Це кімната, яку ми приготували для гостя, містера Джералда Райта.

— Джералда Райта? Хто він?

— Він друг міс Ілейн Фортеск’ю. — Мері доклала всіх зусиль, щоб у її голосі не відчулося найменшого натяку.

— Він мав намір сюди приїхати — коли?

— Якщо не помиляюся, він оселився в готелі «Гольф» наступного дня по смерті містера Фортеск’ю.

— Наступного дня?

— Так сказала міс Фортеск’ю. — Голос Мері досі був очищений від будь-яких емоцій або почуттів. — Вона сказала, що хоче запросити його приїхати й зупинитися в їхньому домі — тож я маю підготувати для нього кімнату. Тепер же, після ще двох трагедій, для нього, либонь, буде краще залишитися в готелі.

— У готелі «Гольф»?

— Так.

— Звісно, нехай краще він залишиться там.

Елен зібрала простирадла та рушники й вийшла з кімнати.

Мері Дав скинула на Ніла запитливим поглядом.

— Ви хочете про щось поговорити зі мною?

Ніл сказав, намагаючись говорити якомога люб’язнішим тоном:

— Для мене надзвичайно важливо знати точний час, коли відбувалися ті або ті події. Члени цієї родини мають трохи туманні уявлення про час — і воно й не дивно. Натомість ви, міс Дав, — і я це зрозумів відразу, — завжди надзвичайно точні у своїх твердженнях про час.

— І це теж не дивно!

— Так, можливо, і я можу тільки висловити захоплення тим, як вам пощастило зберегти порядок у домі, можна сказати, охопленому панікою, яку спричинили два останні вбивства. — Він помовчав, а тоді з цікавістю запитав: — Як вам це вдалося?

Інтуїція підказувала йому, що єдиною тріщиною в обладунку непроникності Мері Дав була самовтіха ефективністю свого домоуправління. Вона трохи випросталася тепер, відповідаючи йому.

— Крампи, звісно, хотіли відразу піти.

— Ми цього не дозволили б.

— Я знаю. Але я також сказала їм, що містер Персівал Фортеск’ю, безперечно, виявить щедрість до тих людей, які не покинули його в скрутну хвилину.

— А Елен?

— Елен не мала наміру піти.

— Елен не мала наміру піти, — повторив інспектор Ніл. — Вона має добрі нерви.

— Вона любить катастрофи, — сказала Мері Дав. — Як і місіс Персівал, вона знаходить у катастрофі щось подібне до приємної драми.

— Цікаво. Ви гадаєте, місіс Персівал була в захваті від цих трагедій?

— Ні, звичайно, ні. Таке припускати було б занадто. Я просто сказала б, що ці події — як би мені висловитися точніше — допомогли їй струсити із себе млявість абощо…

— А як вони вплинули на вас, міс Дав?

Мері Дав стенула плечима.

— Я не спізнала приємних відчуттів, — сухо відповіла вона.

Інспектор Ніл знову відчув невтримне бажання проломитися крізь холодний захист цієї молодої жінки — з’ясувати, що насправді криється за ретельною діловитістю, за загадковою невизначеністю її поведінки.

Проте він лише круто перейшов до справи:

— А зараз підсумуймо те, що нам відомо про час і місця подій: останній раз ви бачили Ґледіс Мартін у холі, перед тим як вона мала занести до бібліотеки чай, і це було за двадцять хвилин до п’ятої?

— Так, я сказала їй, щоб вона принесла чай.

— А ви звідки туди підійшли?

— Згори — мені здалося, я почула телефонний дзвінок кілька хвилин тому.

— Ґледіс, певно, відповіла на той телефонний дзвінок?

— Так. Хтось помилився номером. Хтось, кому була потрібна пральня в Бейдон-Гіт.

— І то був останній раз, коли ви її бачили?

— Вона принесла тацю з чаєм до бібліотеки приблизно через десять хвилин.

— А міс Ілейн Фортеск’ю прийшла після цього?

— Так, через три або чотири хвилини. Тоді я піднялася нагору сказати місіс Персівал, що чай готовий.

— Ви завжди її кличете?

— О, ні, люди приходили пити чай, коли їм хотілося, але місіс Фортеск’ю запитала, куди всі поділися. Мені здалося, я почула кроки місіс Персівал, яка спускалася до чаю, але я помилилася…

Ніл урвав її. Це було щось нове.

— Ви маєте на увазі, що почули нагорі чиїсь кроки?

— Так, на початку сходів, мені здалося. Але ніхто не зійшов униз, тож я сама піднялася нагору. Місіс Персівал була у своїй спальні. Вона щойно туди увійшла. Вона виходила прогулятися…

— Ага, розумію, виходила прогулятися. Котра година тоді була?

— Десь близько п’ятої, думаю…

— А містер Ланселот Фортеск’ю — коли він прийшов?

— Через кілька хвилин по тому, як я знову спустилася вниз — я думала, він прийшов раніше, але…

Інспектор Ніл урвав її:

— Чому ви думали, що він прийшов раніше?

— Бо мені здалося, я побачила його крізь нижнє вікно.

— Ви хочете сказати, ви побачили його в саду?

— Так, я побачила, як хтось промайнув за тисовим живоплотом, і подумала, що то, мабуть, він.

— Це сталося по тому, як ви спустилися вниз, після того як повідомили місіс Персівал Фортеск’ю, що чай готовий?

Мері поправила його:

— Ні, не тоді, це було раніше, коли я спустилася вперше.

Інспектор Ніл утупився в неї запитливим поглядом.

— Ви в цьому переконані, міс Дав?

— Так. Я абсолютно переконана. Тому я дуже здивувалася, побачивши його, коли він справді подзвонив у двері.

Інспектор Ніл похитав головою. Він спробував затамувати своє внутрішнє хвилювання, коли сказав:

— Той, кого ви побачили в саду, не міг бути Ланселотом Фортеск’ю. Його потяг, який прибуває о четвертій двадцять вісім, запізнився на дев’ять хвилин. Він прибув на станцію Бейдон-Гіт о четвертій тридцять сім. Він мусив чекати кілька хвилин таксі — цей потяг завжди дуже повний. Лише десь за чверть до п’ятої (через