Острів Білої Сови - Марина Гриміч

Однак цього разу її фізично відвернуло від чоловіка. Вона збрехала Робертові, що сьогодні в неї дуже болить голова. Він повірив і з легкою душею заснув на правому боці.

Вона спершу довго дивилась у вікно на море, а потім вдяглася і вийшла споглядати пейзаж із лавочки.

Скеляста земля навколо хати була вкрита товстим шаром моху, ступати по якому було приємно і м’яко. Північний мох «довгошерстий», а поміж ним проростають манюсінькі кущики північних ягід і карликові кущі жимолості.

Софія роззулася й опустила ноги в ту мохову подушку. Літо тут таке коротке, що треба насолоджуватися кожною його миттю. Вона автоматично нагнулася і пошукала рукою в маленькому ягіднику, що ріс поряд із лавочкою, жовті ягоди, які доспіли за минулий день, зірвала кілька і вкинула в рота.

Море було спокійним. Як і має бути в неділю. Рибалки спали післяобіднім недільним сном і не тривожили його рибальськими потребами.

І навіть туристи, які зрідка навідувалися сюди на своїх яхточках, десь зникли.

Софія заплющила очі й задрімала…

Решта неділі пройшла, як і завжди: пізній обід, телевізор, вечеря і знову в ліжко.

Надвечір розгулявся вітер, він шаленів за вікном, бентежачи своїм завиванням Софіїну душу. Вона ніяк не могла заснути. Крутилася з боку на бік, кілька разів вмикала нічну лампу, щоб почитати, однак сон не приходив.

І от, уже далеко за північ, коли очі її почали поступово злипатися, вона пробудилася від стуку у вхідні двері. Підхопилася з ліжка і стала будити чоловіка. Той пішов на перший поверх відчиняти двері.

Знизу долинала розмова: чиясь донька народжувала дитину, і, судячи з усього, вже пізно було везти породіллю до найближчої лікарні, що була на материку: годину їзди на човні плюс півгодини на машині.

Роберт піднявся нагору і почав швидко вдягатися. Софія і собі зібралася. Вона боялася лишатися сама вдома вночі, тому під час нічних викликів завжди супроводжувала чоловіка.

Вони вийшли з хати, обгорнені великими рибальськими брезентовими плащами з капюшонами, взявши ліхтарики в руки, і пішки стали спускатися слизькою крутою стежкою до хатини Моллі й Доллі, де була запаркована їхня машина. З ними йшов Джон Воскреслий. Так його називали у містечку.

Це була відома історія. Колись він був рибалкою, як і всі чоловіки на острові, займався приватним рибальським промислом. Чесно кажучи, конкуренція з середнім і великим рибальським бізнесом останні кілька десятиліть так зросла, що те, чим займалися на острові місцеві чоловіки, і бізнесом назвати вже не можна було. Це була інерція минулого. Джон, тоді ще не «Воскреслий», а просто «Джон з околиці» (бо жив він з родиною в майже недоступному місці, куди мало хто навідувався) зник у морі на місяць, і священик уже навіть справив по ньому панахиду. Однак раптом ні з того ні з сього він з’явився «нізвідки» на недільній службі в церкві, змусивши похвилюватися місцеву громаду.

На всі розпитування він уперто мовчав, лише довго, кілька годин сповідався отцеві. Після того більше не виходив у море, а займався на острові столярством.

Джон Воскреслий був на вигляд старим чоловіком, хоча, може, він і не був таким уже старим, просто морська сіль і суворий північний вітер робили рибалок цього острова зовні старшими, ніж вони були насправді.

Роберт, Софія і Джон Воскреслий сіли в машину і поїхали серпантиновою дорогою вниз, оскільки в таку погоду йти пішки коротким шляхом — слизькою крутою стежкою — було дуже небезпечно. Подорож пікапчиком також була не з приємних: з моря дув сильний злий вітер, а уривчастий дощ лився не рівномірно, а неначе жбурляючи величезні жмені води навкруги. Дорогу було видно погано, і Софія вся тремтіла від холоду і страху.

Слава Богу, вони дісталися Штурвалу старого Джо, а далі вже рівною заасфальтованою дорогою доїхали до бухти. Там перелізли з машини в старий задрипаний човник Джона Воскреслого і попливли вздовж берега розбурханим морем до його хатинки. Джон жив з дружиною і донькою на протилежному боці острова, куди машиною було дістатися практично неможливо.

Хатинка Джона Воскреслого була дуже скромна. Здавалося, що човник перемістив їх у часі десь на початок двадцятого століття. Ця думка миттю промайнула в Софіїній голові. Їх зустріла Ана, дружина Джона Воскреслого, яку так само прозвали Воскреслою. Вона стояла перед ними у довгому фартусі, тримаючи перед собою великі червоні руки, неначе не знала, що з ними робити. Вона здавалася набагато молодшою від свого чоловіка.

На великій плиті, що опалювалася дровами, грілися баняки з водою. За ситцевою фіранкою стогнала породілля.

Софія присіла на свіжовирізану дерев’яну табуреточку біля плити, щоб зігрітися. Роберт приступив до ретельного миття рук у великій мисці, Ана довго зливала йому теплу воду, поки він тер щіточкою нігті.

Породілля надривно закричала, і Ана, майже кинувши глечик Софії в руки, прожогом кинулася до доньки.

Софія зливала Робертові на руки, щоразу доливаючи в глечик старомодним ковшиком теплої води з баняка на плиті, як це робила перед тим Ана.

Нарешті Роберт закінчив гігієнічну процедуру і пішов за фіранку. Софія автоматично стежила, як він іде, тримаючи руки напоготові, як ліктем відводить фіранку. І тут вона несподівано побачила зовсім молоденьке личко породіллі. Здавалося, їй було років тринадцять-чотирнадцять, не більше. Її щоки розпашіли, а розпущене рудувате кучеряве волосся змокріло від поту.

Софія так і завмерла на місці серед кімнати.

Джон Воскреслий сидів у кутку на маленькому ослінчику, втупившись у підлогу.

Софія поставила біля нього свій ослінчик.

— Переживаєте? — спитала вона його.

— Та це звичайна бабська справа, — недбало сказав він.

— Це НЕ звичайна бабська справа, — образилась за жінок Софія.

Джон Воскреслий нічого на це не відповів.

— А де ж батько дитини? — спитала Софія.

Вона підозрювала, що у цього дівчиська чоловіка немає, однак зробила вигляд, що нічого не підозрює.

— Брендан зробив їй дитину, — спокійно промовив Джон Воскреслий, не відриваючи погляду від підлоги.

«Стоп, — подумала Софія. — Десь я вже чула це чудне ім’я!»

І раптом її ошпарило: та це ж Моллі-Доллі називали його, коли говорили про привида.

— Брендан? Як… Що… Хіба це можливо? — пробурмотіла вона.

— Якщо він інших дівчат і жінок ґвалтує, то чому б йому не позаритися на мою доньку?

Софія розчервонілася. Ясно, що тут, на цьому острові, всі божевільні і схиблені на Брендані. Ходять наліво, гуляють з ким завгодно, а потім усе звалюють на привида.

Однак вона вирішила зробити вигляд, що вірить у всю цю нісенітницю, тому продовжила розмову.

— І багатьох він так…? —