Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький
Хлопчаки були суворими дегустаторами: аналізували його пошуки, вловлювали найменші відтінки смаків, давали поради, пересипаючи їх власними або вигаданими історіями й сміхом, а потім так само швидко розліталися, лишаючи господаря з новими ідеями для експериментів. З ними було легко й весело. Вони не вимагали від нього розшукувати сестер-балерин. Не пронизували болісним поглядом синіх очей. Не говорили тремтячим голосом «колишніх слідчих не буває». Бувають. Мосьє Лефевр – теж колишній слідчий. C’est magnifique він писав не тільки про балет чи мазагран, але й про своє рішення піти з поліції.
Тарас Адамович стомлено прикрив очі, згадуючи свій останній день на службі. Його вітали, з ним прощалися. Подарували навіть іменний годинник, хоч гравер і припустився помилки, вигравіювавши замість «Галушко» – «Галушка». Тарас Адамович не образився, але годинника не носив, приховавши його глибоко в шухляді.
Так само зачинився від метушливого Києва у своїй садибі-фортеці зусібіч оточеній надійними яблуневими мурами. Облаштовував глибокий, викопаний ще дідом льох, обробляв город та сад. Консервував томати навіть тоді, коли у вересні 1911-го пролунав постріл в оперному театрі – минув тільки рік, як слідчий Галушко залишив службу. Театри… Ох, ці театри.
– Ви не допоможете мені, – не запитала – констатувала дівчина.
Що тут скажеш?
– Колишні слідчі бувають, Міро. Одного з них ви бачите.
Вона повільно похитала головою.
– Мені не допоможуть у поліції.
– Я можу дати вам імена слідчих розшукової частини…
– Не треба, – гірко кинула вона.
Краєм ока він знову побачив ворону, що уважно спостерігала за ними з дерева.
Дівчина підвелася.
– Лист, – мовила вона і витягла із сумочки паперовий прямокутник. Поклала на стіл. – Сильвестр Григорович просив вам передати.
– Дякую, – спокійно мовив господар.
– Розумієте, – раптом сказала вона, – я зайшла в гримерку за кілька хвилин після того, як Віра зійшла зі сцени, однак там її не було… – здавалося, що вона от-от заплаче, але дівчина знову стрималась.
Надто багато запитань. Треба було б спершу вивчити приміщення театру, розпитати можливих свідків, поговорити з балеринами. Усі вони frivole, але мають знати, з ким могла зустрічатися Віра Томашевич. У місті багато іноземців, біженців, тих, що втекли від війни й приїхали розважитись у гостинний осінній Київ. Місто, що пахне яблуками й дзеленчить трамваями навіть уночі: тоді вони возять поранених та вантажі для армії.
Тепер на столі два листи – незакінчені партії. На подвір’ї – кошики з яблуками, над якими кружляє армія ос. У повітрі – павутиння й теплі сонячні промені. У таку київську осінь хочеться слухати романси зі старого грамофона на веранді й нарізати фрукти тонкими скибками. Привести до ладу колекцію листівок – він зовсім її занехаяв у гарячий час збору врожаю.
Тарас Адамович узяв конверт зі столу і сказав:
– Почекайте.
Повернувся в будинок, щось швидко написав на аркуші паперу й виніс на веранду. Гостя сиділа так само, як він лишив її: пряма спина, трохи нахилена вперед голова, напружене обличчя.
– Тримайте, – простягнув їй аркуш.
– Що це? – запитала вона тихо.
– Прізвища слідчих. Не колишніх. Вони зараз працюють у розшуковій частині, це хороші слідчі.
Вона мовчки взяла папірець, підвелася. Ковзнула поглядом по його обличчю, кивнула.
– Дякую, – сказала різко, ніби кинула образу. Розвернулась і завмерла на краєчку веранди.
– Це хороші слідчі, – впевнено мовив він.
– Але не найкращі, – відповіла вона й рушила стежкою до виходу. Знов дзеленькнув трамвай, йому у відповідь каркнула ворона, а потім рипнула хвіртка. Сестра зниклої балерини розтанула за парканом у теплому повітрі післяполудневої пори.
Тарас Адамович опустився в крісло, акуратно розітнув ножем конверт другого листа. Це не в його правилах – відкривати наступний лист, доки не прочитано попередній, але він чекав на пояснення від давнього друга. Сильвестр Григорович повинен був якось виправдати свій необережний вчинок.
Розгорнув лист і остовпів. У ту ж мить відчув жар у руці, подивився на неї й зігнав осу, що вкусила його. Знову подивився на аркуш. П’ять речень. Усього п’ять речень від того, хто зазвичай не міг утриматися від багатослівних послань! Привітання. Прощання. А між ними – жодних виправдань чи вибачень.
Дорогий Тарасе Адамовичу, з болем у серці відкладаю нашу партію до кращих часів. Розумію, що зараз Ви не матимете часу відповідати мені, адже займатиметесь складним розслідуванням. Сподіваюсь, Ваш гострий розум допоможе розгадати таємницю, яка тривожить наші серця, і зникла дівчина повернеться додому, до сестри, яка любить її та хвилюється за неї.
Скреготнув зубами, відклав листа. Настрою братися за інший – від войовничого француза не було. У такому стані наробить помилок, відправить суперникові необережний хід, який спричинить радісні вигуки мосьє Лефевра. C’est magnifique! – писатиме він у наступному листі, примушуючи суперника визнати поразку. Балерини не зникають надовго. Не варто турбуватись.
Тож, прихопивши на кухні ніж, він повернувся до кошиків з яблуками.
Etes-vous un lache?[3] – ніби почув запитання від мосьє Лефевра. Відігнав думки як нав’язливих ос, узяв до рук яблуко.
Театри. Слід було б їх заборонити. Надто багато клопоту. Постійна метушня.
І розрізав солодкий твердуватий плід ідеально вигостреним лезом.
II. Продавець мертвих пацюків
Востаннє він підіймався цими сходами майже п’ять років тому. Здається, вони не стерлися й не постаріли ні на хвилину. А сам він стерся? Об чужі думки, прохання, пусті балачки? Повільно долав сходинку за сходинкою, наче намагаючись зрозуміти, для чого це робить. Невже та синьоока сестра балерини винна?
Всередині метушня, темно й пахне цвіллю. Він не любив цього напівтемного архітектурного монстра на Володимирській, високі стелі якого не рятували від вологості. Йому завжди хотілося повідчиняти всі вікна й двері, аби свіжий вітер виніс геть усю затхлість із будівлі, де розміщувалася розшукова частина Київської міської поліції.
Він не попереджав про свій візит, однак той, до кого йшов, раптово виріс у дверях одного з кабінетів. Широко усміхаючись гостю, промовив так, що слова відбилися від високої стелі:
– Радий вітати вас удома, Тарасе Адамовичу.
І